Гравітація, працюючи над обличчями європейських жінок, особлив | Українська поезія📖

Гравітація, працюючи
над обличчями європейських жінок,
особливо ретельно затримується над українськими:

це не вік на тобі позначаю,
не безсонні ночі й печалі,
я такі накладаю печаті,
над якими й святі мовчали -

я прописую по тобі вільглість ґрунту нічного,
по якому до власних кордонів ступає військо.

Як папір, крихка твоя шкіра, і така сама бліда,
і блакитна жилка під лівим оком, почорніла за зиму -
це та чорна ріка, що скипіла поміж близькими.

Розшаровуються мова й дійсність, ніби олія й вода.

Ось іде солдат до своїх і тримає кишки руками,
і обвалюється долі, зачувши хрипкі позивні побратимів.
Ось, наприклад, слово "пам'ять" - хто що знає про пам'ять,
у якій горілою плоттю пахне високий дим?

Ось росте крізь тебе таке щось, як дерево з кришталю,
і одного від нього чекаєш - аби дивилося вгору.
Але вибух підважує діафрагму, наче танковий люк,
розшматовує зв'язки голосові та роздирає горло.
Але то не кістка з плеча на місці живої руки -
то твоє кришталеве дерево збирає тіло докупи.

Ось кристалами квітів укриваються солончаки,
добре знаючи, що у сонця і смерти однаково шерхлі губи.

І не він говорив із тобою тоді, то шорсткий середульший біль,
то була дрібна червона цятка на білому, провісниця крововтрати.

Відчуваєш? Сліпе повітря Європи обмацує нове обличчя тобі,
бо силкується упізнати.

Катерина Калитко