І щось обов'язково дається взамін, коли відбирається так багат | Українська поезія📖

І щось обов'язково дається взамін,
коли відбирається так багато.
Щось надається, наче раптовий досвід прощання. Адже звідки ти міг дізнатись про те, як обривається нитка, і як зупиняється посеред часу розгублене серце?
Біль.
Біль і надія повертають тобі втрачене відчуття цього світу. Роблять живим згусток твого єства, надають йому сенсу.
Біль і надія, на які ти ніяк не очікував,
про які не говорилося за родинним столом.

Звідки ти міг почути цей голос лісу,
сполоханого вогнем, хто би ще міг тобі
ставити зір, налаштовувати його,
ніби рояль, щоби око не хибило,
пізнаючи посеред поля ходу
сутінкового звіра?

І якщо вже витримав, якщо перебув
божевільне балансування понад зимою,
зібравши до купи страхи, мов книжки
з батьківської бібліотеки,
як зможеш тепер нарікати на ваготу
випадку, що вивів тебе
під холодне повітря історії?

А отже не смій,
не смій нарікати там,
де стискаються зуби понівеченого ландшафту,
де не плачуть обпалені люттю,
обрамлені світлом,
січені місячним світлом.

Біль і надія поєднують нас серед
отворів темного неба.
Біль і надія, мов дві легені дівчинки-потопельниці,
з яких відкачали зелену ставкову воду,
повернувши життя.
Біль і надія, як дім, перебудований
після пожежі.

Лише серед цього розлому, коли відходить минуле,
мов берег у темряву, лише серед огрому
терпіння
з'являється присмак любові до того,
що робило тебе доречним
цієї весни, таким зрозумілим, чітким,
поставленим проти сонця,
висвітленим на вітрі.

Я бачив, як сонні жінки у вагоні хапаються за невидимий голос, ніби за нитку, що виведе в коридор.
Я бачив, як гаснуть вогні наснаги над головами чоловіків.
Як діти припадають до сутені, наче до матері. Як пси замовкають, побачивши сонце, що рухається над містом.

Але буде це літо,
ця велич обпаленої ріки,
і пацани на асфальтовому футбольному майданчику,
наче літери в конституції - засвідчують рівність народжених на кордонах,
рівність і чесність людей, що змалку
звикають здирати шкіру об жорсткий асфальт дворів,
звикають до болю й надії,
вшивають у світлі розриви тіла
згустки липневого сонця.

Але буде літо,
і потяги, що повертаються в місто,
наче рибалки,
хай не вертаються без улову,
хай перевозять містами нашу надію -
гірку, наче дим,
наче письмо
гірку...

Сергій Жадан 05.07.2022