Снишся знов. На уявних зупинках Зовсім рідний, близький, не во | Поетична майстерня Паші Броського 🪶

Снишся знов. На уявних зупинках
Зовсім рідний, близький, не ворóжий ти.
Мирно спиш. Я підходжу навшпиньках,
Бо боюся твій сон розтривожити.
Зупиняюся. Майже не дихаю,
Наче окунь, що гине на березі.
Серце сповнене ніжністю тихою,
Мов колись у далекому березні.
Хоч цим маренням душу розрáдив знов,
Врятував від лютневих морóзів ти...
Уві сні посміхаєшся лагідно,
Наче хлопчик малий від морозива.
Думи дивні зі спогадів зіткані
Крають серце тугою жорстокою –
Мов шкарпетки, недбало розкидані
Хаотичні порушники спокою.
Плаче пам'ять пташиними зойками.
Небо синє зажурою хмариться.
Ти, мов степ з кавунами солодкими, –
Недосяжна й омріяна марниця.
Вже не раз захлиналася болем я –
Тим, що криється в серці закритому.
Небо знає: я – хмиз, а ти – полум'я,
У якому я вічно горітиму.
Рік котри́й вже в душі моїй опади?
Щем пульсує у скронях і вилицях.
Промовляю молитвою: "Господи...
Я б весь вік свій на нього дивилася".
Хоч у снах би твій образ утримати.
Сум – ріка, що з роками не витекла.
Ком у горлі, мов чокер невидимий,
Заважає і вдихам, і видихам.
Марно гине душа, мов самітниця,
Що сама своїх бід винуватиця.
Не жени, дай у снах залишитися,
Щоб тобою одним милуватися.
Спи спокійно, мій втомлений ледарю...
Зорі сон берегти твій приречені,
Бо ім'я твоє в серце не крейдою
Хтось вписав, а залізом розпеченим...

Чекарьова Марія