я з істеричним сміхом, перестрибуючи по три-чотири сходинки за | попільничка

я з істеричним сміхом, перестрибуючи по три-чотири сходинки за раз, чіпляючись за перила червоними від холоду руками, котрі місцями потріскують, вимащуючи мій яскравий помаранчевий светр вишневим варенням, відкриваю ривком двері, так само різко закриваючи їх і глибоко дихаючи, сповзаючи повільно по стінці. і сміюсь, сміюсь дуже голосно: так аби почули сусіди, аби полопалися крихкі укріплення моїх перемерзлих губ, аби упала морозна тінь зими з мого брудного волосся і тепло газових квіток нарешті заколихало у своїх обіймах.
сиджу так і далі, поки не згадую, що в кишені обважніло лежить пачка цигарок: дістаю, підкурю, і сиджу вже з маленьким каганцем, котрий вихоплює при глибокій затяжці з темряви усілякі різні предмети: картину Адама і Єви, котрі висять на дверях до ванної кімнати, певно, сигналізуючи, що гаряча вода – це ще рай на землі, котрий у нас можуть забрати тільки комунальники за несплату і борги, ящики, повні слоїків з огірками, ненародженими немовлятами, фантастичними звірятками та людськими очима, чорне вікно у невідь, поплямований вишневим варенням светр, палець в шкарпетці, котрий злодійкувато, ніби щур, виглядає з дірявого кросівка.
я не перестаю посміхатись і на всі груди дихаю морозним повітрям прокуреної кухні, впиваючись нестриженими жовтими нігтями у свою тлусту, суху, ніби пергамент, шкіру на долонях. мені не хочеться вставати, мені не хочеться дивитись на себе у дзеркало, чи знати напевно, що я все-таки існував у будь-якому з цих вимірів, (а так точно що в цьому), тому я сиджу далі і слухаю, як нічними метеликами стукається завірюха до мого вікна. іноді я думаю її покликати, аби квартиру замело білим-білим пінопластом, як тим, котрий ми з хлопцями в дворі розламували, коли стало модним утеплювати стіни будинків, і зими тоді були сніжними. і зараз зими сніжні, бо ми впустили її до свого життя і прийняли усім серцем, то от вона тепер і сипле подрібненими метафорами мертвих поетів на наші гарячі голови і холодні руки.
посміхаюсь загадково сам собі, кутаю долоні в светра, заходжу в кімнату і вмикаю пічку: за моєї відсутності тут багато чого змінилось. по-перше, мороз дійсно добряче обсів це житло, коли видихаєш – помічаєш, як пар клубочиться навколо тебе красивими снопами примарного сіна. по-друге, лівий кут біля вікна обсіли біси, з котрими у нас була угода: якщо вони не приходять восени, то взимку все ж буде ціла навала, і буде їх тут стільки, що місця буде мало. ну а я що, вони коли мені це запропонували, то я, в принципі, і не був дуже сильно проти. вони оплачують оренду квартири, а я комунальні послуги. оплата відбувається наступним чином: виривають людину з минулого, ставлять переді мною, а я вже що хочу те й роблю: на те, як то кажуть, моя воля. а живуть вони в моїй голові зазвичай, то ж місця в кімнаті маю достатньо. а що зараз вони в кутку всі – це я тут не був давно і інколи в голові так закипає, що вони вистрибують охолонути трошки.....