​​....а ось на стіні навпроти мене моя тінь: чекає, поки я ляж | попільничка

​​....а ось на стіні навпроти мене моя тінь: чекає, поки я ляжу спати, аби знову присмоктатися до мене пиявкою і шепотіти мені на вухо різні казки та історії, щоб у мене не було більше часу слухати когось іншого, хіба зрідка переказуючи ті страшенні анекдоти: але що не намагаюсь повідати комусь їх, то ніхто не розуміє ні те, якою я мовою розмовляю, ні що означає моя жестикуляція під час розмови.
тихо підкрадається тоненький, мов місячний серпанок, свист у вухах. вони з моєю тінню заручені, а що обидва діють на моє аудіальне сприйняття, то мають доволі багато спільних тем «поговорити» за моїм ранковим чаєм, нахабно користуючись моєю гостинністю.
коли сидиш отак сам- компанія здається доволі приємною, ще й думаєш, що ніколи не проміняв би ні на кого. але щодня, коли приходиш з холоду потаємних міських вуличок – стається одне й те саме. повільно-повільно ніч повертає до тебе дзеркало, аби ти потонув у своїх очах, аби згадав хто ти є, як тебе звати, і чому ти тут.
і ти не хочеш. і кричиш про допомогу. і кидаєш в нього каміння, і закриваєш очі, а простирадла віддирають руки від твого лиця і ти вже волаєш неземним гласом, але все одно дивишся в дзеркало, починаєш судомно сміятись, вдихаючи забагато повітря, і підіймаєш очі на картинки Адама та Єви на ванній кімнаті, котрі свідчать, напевно, про те, що земний рай – це ванна, а боги наші – це комунальники...