​​​​Чи можуть автори сміятися над війною? У новому епізоді под | Пусто

​​​​Чи можуть автори сміятися над війною? У новому епізоді подкасту «Правда і Кривда» Геля та Іра говорять про те, як сучасна українська література осмислює війну. Та спершу дізнаємося, чи є у нас сформована традиція описання воєн, які герої та сюжети канонізуються, а які переходять у розряд приватних історій. Поговоримо про чорно-білість текстів, як автори розмежовують героїв і ворогів і чи роблять це взагалі.

На прикладі п'яти різних текстів з'ясуємо, як потрібно і не потрібно писати про війну. І, звісно, в етері постійна рубрика подкасту: Геля та Іра сварять білого гетеросексуального головного героя з погано прописаною мотивацією (спойлер: він працює в держустанові, його сварити можна). Спасибі Павлу Матюші, що надав матеріал. Можливо, цього епізоду Геля з Ірою переконають вас знайти хлопця з «Традиції і порядку» (нехай бог боронить - прим. від гол. ред.) за допомогою нової книги Олени Стяжкіної. Згадають також про «Хлібне перемир'я» Сергія Жадана, «Доцю» Тамари Горіха-Зерня і «Світлий шлях» Станіслава Асєєва.

Спробуйте визначати, який з текстів найкраще спрявляється із осмисленням воєнних подій:
- «Кокліко» Павла Матюші
- «Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної
- «Хлібне перемир'я» Сергія Жадана
- «Доця» Тамари Горіха-Зерня
- «Світлий шлях» Станіслава Асєєва

Нагадуємо, що наші патрони отримують ранній доступ до подкасту: patreon.com/pustoproject

SoundCloud | Apple Podcasts | Google Podcasts | Spotify | Anchor