#док_чтиво Мені до рук потрапила книжка-інтерв’ю Сьюзен Зонтаґ | Репортерське пальто

#док_чтиво
Мені до рук потрапила книжка-інтерв’ю Сьюзен Зонтаґ із Джонатаном Коттом, редактором журналу Rolling Stone, і я дозволила собі день нічим не займатися, крім читання.

Журнальне інтерв’ю вийшло в 1979 році, а тут — майже повна багатогодинна розмова. Я читала переклад російською, це близько 100 сторінок (Ad Marginem, 2013).

Починають із теми хвороби і книжки Зонтаґ “Хвороба як метафора”. Незадовго до інтерв’ю в письменниці діагностували рак, і її міркування під час лікування вилилися в книжку. За власним зізнанням Зонтаґ, її вдалося написати легко і з приємним відчуттям, що книжка буде комусь справді корисною.

Від хвороби розмова переходить на межові стани, безумство, маргінальність і те, що суспільство має давати людині можливість “посидіти на тротуарі”, побути збоку загального крокування до прогресу, щурячих перегонів, змінювання свого міста на краще чи що там вважають у конкретний момент головним у суспільстві.

Далі — теми фотографії, умовності гендерних чи вікових поділів, сексуальності. Коротше, проходяться вдовж і вшир творчістю Зонтаґ.

В мене викликає захват і повагу розмова, здатна тривати годинами (предметна розмова). Цей формат опирається моді на швидші і простіше запаковані тексти. Спроби писати “для авдиторії” насправді стомлюють, але всі вдають, ніби знають, хто така ця авдиторія. Ось і Зонтаґ каже, що їй не цікаво вивчати авдиторію, але цікаво дізнатися про одну людину, окремого читача — з нею чи з ним поговорити.

Думання про авдиторію (особливо “цільову”) може допомагати журналістиці чи популярності в соцмережах, але власне письму шкодить. Я часом ловлю себе на тому, що хочу адаптувати свій текст для сприйняття аудиторією ще в процесі його обдумування і письма. І тоді кажу собі: стоп, тобі точно це потрібно?

Хочу зняти з себе тиск написати так, щоб якомога більшій кількості людей відгукнулося, і нагадую собі, що пишу для того, щоб висловити свою думку. При цьому думка ця може бути незавершеною, не остаточною, вона може бути “в процесі”. Стомилася від диктату “ідеальних” текстів, які мають “зайти” — і мені здається, що це не та втома, від якої треба відпочивати. Нехай лишається.

В інтерв'ю Котта і Зонтаґ багато відсилань до невідомої мені американської культури, які до мене сьогодні мало промовляють (фрази типу “в Каліфорнії все скоріше як у Ґері Снайдера, ніж у Роберта Ловела”, — дуже дякую, чотири невідомих проти одного відомого). Але мені сподобалася ця книжка: читати її — це наче бути присутньою під час розмови двох ерудованих людей і не відчувати незручності, що не можеш підтримати цю розмову.