ГОЛОСИ Не потрібні промови, школярська бездумна покора, хай л | Розповідь пошепки: поезія, казки

ГОЛОСИ

Не потрібні промови, школярська бездумна покора,
хай лишаються теплими дні, а слова – запальними.
Визнавай своїх мертвих,
впускай своїх мертвих у коло,
мирися із ними.

“Я ненавиджу всі плачі і усю офіційну муть. Було це чи не було – та сто літ тому.. а чи сімдесят? чи за як там його.. Хрущова? І не тільки у нас таке відбувалось, що ви… Краще скажіть…погода стоїть собача. Можна піти і усього цього не бачити?”
“Майкл у Торонто в ансамблі пісні і танцю.
Ми не хотіли, діду, та якось сталося.
Ми ваші квіти, бабо, ще кращі вишили..
вижили”.
Визнавай своїх мертвих – їх гордість, надію і відчай,
зустрічаються смерть із життям, і так дивляться жадібно,
хай їх бачать живі, хай свічки їм принаймні засвічують,
із любов’ю – без жалості.
“Нічого не викидаю, потворна звичка, – сміється нервово, – ніяк я її не вичавлю. Позаторішній пліснявіє і вчорашній. Будь ласка, а можна про це не думати…це так страшно. Як бабця покійна… уміла прикольно..лиштвою. Ідіть собі, я не хочу про це – залиште мене!”
“Нашій землі не вперше вкриватись вирвами.
Ігор поранений був, помирав – та вибрався.
Кульгає трохи, женився, відкрив кав’ярню.
Він не помер, і я не…”

Тільки хмаркою білою лине у темряву видих.
У очах відбивається полум’я біле – і небо.
Ми, приймаючи мертвих, стаємо насправді живими,
за них і за себе.

(c) Юлія Баткіліна