Виймає срібний серп із тіла вітру розкошланий недосконалий міс | Розповідь пошепки: поезія, казки

Виймає срібний серп із тіла вітру розкошланий недосконалий місяць.
Внизу, у чорних венах древніх вулиць тривогу й тугу перехожі місять.
Поблякла злітна місячна розмітка.
І не злетиш, як не заплющиш очі.
Ховали вітер у проваллях чорних, на всі світи відспівували вітер,
і прислухались, до нічної тиші, де чутно, як склепає сонним вії,
а місяць небом витирає вістря,
і в грудях вітру темрява хлюпоче.
І поки вітром молодим уродить, і поки сніг заколе теплу шкіру,
всі смертні відчувають порожнечу, зневіру, цю наглядачку покірних.
А місяць злий, а місяць зуби шкірить…