Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи в усі сфери нашого життя.
Змінилися наші погляди на життя, цінності та соціальні ролі.
Хтось поїхав за кордон, хтось лишився в Україні; хтось переїхав в більш безпечний регіон нашої держави, а хтось залишився вдома.
Для когось дім – безпечне місце, а чиясь домівка опинилася під обстрілами.
На жаль, дуже часто замість підтримки, можна почути звинувачення та засудження.
Ті, хто виїхав за кордон засуджують тих, хто залишився. Мовляв: ви ризикуєте собою і заважаєте військовим.
Ті хто залишився в Україні звинувачують тих, хто поїхав за кордон. Адже вони не лишилися з країною в скрутну хвилину.
Жителі прифронтових міст і містечок, які з тих чи інших причин не виїхали в більш безпечні регіони, засуджують за невдячність тих, хто виїхав і отримав статус ВПО.
Цей список можна продовжувати до безкінечності...
То кому ж важче?
Біль, горе, страждання – це суб’єктивні переживання. Немає такої лінійки, якою можна було б виміряти їх і порівняти.
