without further ado, джералдова гра узагалі, я не фанат писат | Стівен Кінґ. Український клуб

without further ado, джералдова гра

узагалі, я не фанат писати відгуки (більше це любить робити дружина), власне тому й не роблю цього ніколи й ніде, окрім цього блоґу. особливо це стосується книжок, у яких горизонт очікування в принципі збігається з тим, що отримуєш. «джералдова гра», що нещодавно вийшла в ксд у моєму перекладі — одна з таких.

пам’ятаю, як тільки до мене дійшла чутка, що видавництво збирається взятися за «джералдову гру», я дуже хотів, щоб її дали мені на переклад. раніше я вже чув, що це не зовсім стандартний кінґ, навіть що це перша частина його умовної «жіночої трилогії» (куди також належать «долорес клейборн» і rose madder і яку, як на мене, уже можна розширити до тетралогії, додавши ще «історію лізі»). тож мені було цікаво, і я втішився, що на переклад цю книжку мені таки запропонували.

що ж ми маємо? «джералдова гра» дійсно не зовсім стандартний кінґівський роман. разом із тим, він не єдиний у нього, фабулу якого можна описати реченням «людина опиняється в скрутному становищі, і ми впродовж усієї оповіді спостерігатимемо за тим, як вона з нього виплутується». за подібною схемою працюють «куджо», а пізніше кінґ повернеться до цієї ідеї, наприклад, у the girl who loved tom gordon та оповіданні «дуже тісний кут» (це з того, що я читав). роман тягнеться повільно, але від нього й очікуєш цієї повільності. ну і тут кінґ не був би собою, якби навіть «нестандартні» свої роботи не пересипав упізнаваними прийомами, на яких я особливо не зупинятимусь. якось давно я прочитав, у чому різниця між шоком і саспенсом. шок — це коли вам показують радісну сім’ю за обіднім столом, аж раптом вибухає бомба, захована під столом, і навсібіч розлітаються кров, шматки тіл і фрагменти кісток. саспенс же — це коли вам спершу показують, як цю бомбу змонтували, закріпили під столом, навели на певний час, затим уже сім’ю, їхні усмішки й неквапні розмови, бомбу, годинник на стіні, дзенькіт виделок, годинник, бомбу, годинник, бомбу, ніжні погляди, бомбу, годинник… і ось підходить час, коли вже має відбутися вибух, але нічого не стається, минає секунда дві, здається, ніби небезпеку якось вдалося відвернути, але ні, саме тоді вибухівка й розривається. десь так цей роман і відчувається. ми наче як і здогадуємося, що станеться з героїнею, але нам потрібно в цьому впевнитися, дізнатися, як до цього дійде (та й чи дійде взагалі).

проте, як я вже написав, цей роман також вважається «жіночим». не в стереотипному розумінні книжок штибу «львів, кохве, пляцки», а в тому, що кінґ тут, мабуть, уперше, прямо торкається теми жіночої емансипації (і, здається, розвиває її в уже згаданій тетралогії). безперечно, сильні персонажки були в нього й до того, але слово «прямо» я вжив у попередньому реченні не випадково. і як роман про звільнення від нестерпних кайданів (що буквальне, що метафоричне), які на тебе вішає не вельми коханий та не надто бажаний чоловік, цей роман працює чудово. знову ж таки, якщо знаєш анотацію, він і не може працювати по-іншому. єдина проблема тут, звісно, в тому, що виходить він в українському перекладі аж у 2022-му році, коли ця тема навряд чи здасться ориґінальною.

єдина «претензія» з мого боку як читача здається навряд чи доречною, бо ж бачили очі що купували, і в принципі частенько це part and parcel цього автора. як на мене, кінґ аж надто любить брати й пояснювати свої макґаффіни (мабуть, як наслідок вони припиняють бути, власне, макґаффінами). так було в «під куполом», що для мене дещо підпсувало завершення чудової книжки, так і тут. останні кілька розділів, де нам пояснюють, що це все було, можна сміливо викинути, і книжка від цього лише виграє.

тому, якщо вам подобається кінґ більше психологічний, аніж жахічний, сміливо беріть читати. якщо ж ви більше поціновуєте його «класичного», то також беріть. «джералдова гра» це не «історія лізі», яку так багато хто не любить, знудитися ви не встигнете.