Просто прочитайте. | Софія Федина

Просто прочитайте.

[1/2]
«Іду з міста на захід. Десь сьома година вечора. Одна на весь вагон. Ну і кіт. Провідниця в традиціях Вєри Сердючки - гумор, харизма. Вагон блищить. Перекинулись поки стояли, хто, що, куди іду, про війну….
Заходить в купе. «Так. Давайте, мабуть кавусі вип’єте? Молоко є ще». Я кажу, що вже запізно для кави, потім до Тернопіля не засну.
«А скільки того життя, он у вас книжка цікава, ви ж її у відпустці не відкриєте, так ото собі і почитаєте. А хочете, я вас о сьомій ранку збужу, як раз перевал буде, кіно у вікно подивитесь, шо ви доброго бачили с лютого?».

«А скільки того життя, що ви доброго бачили з лютого»…..

«їду в поїзді на Київ, сідаю в Сваляві, в купе дубак, аж светра вділа. Заходить провідниця: «як у вас справи? Паспорт будьласка покажіть. Ага. Все добре». Я питаю, а чого так холодно? Дує так, що з носа капає. Вона каже: « дивіться, то кондиціонер, стояли, сильно нагрілися,зараз 15 хвилин проїдемо, я вимкну, увімкну вентиляцію, бо потім тунелі, там смердить. Але. Якщо вам буде холодно і з вентиляцією, бо вона нова, і дуже добре працює, а у вас кіт у майці, лисий чи що, то ви кажіть, головне - не терпіть. Терпіти нам зараз не можна.» і пішла.
Я завмерла на пів години.

«Головне не терпіть. Терпіти нам зараз не можна»…..

«Заїхала в гудвайн за пундиками, є там такі, з опіуму вони чи що, не можливо спинитись їсти. Стою, чекаю таксі. Дві панянки років під 70 десь, красуні, як з Парижу. Тихенько фоткаю мештики одної, бо ну дуже круті. Йдуть два хлопчика, десь 7 і 10 років. Подерті, брудні руки, але вдягнуті нормально. Розумію, що не безхатьки. Підходять до панянок.
«Драстэ, дайте денег на еду, гривен 20 или 50». Панянки: «для початку - добрий день, а не «драстє». Звідки ви. Це ж вам на пиво і куриво гроші».
Пацани: «нєєєє. Сосисок возьмьом там нижче і картошки напечемо, ну і на суху мівіну, а ще батарейки треба у фонарик»
Панянки: «Та говоріть вже російською. Ви звідки? А. Зрозуміло. Мабуть батьки пьють? А ви вештаєтесь?»
Пацани: « та нєт. Мама моет пол в больнице. Двое суток там. Папа сантехник. Но его мужик в жеке брать не хочет. Хочет, чтобы тот делился и все отдавал. Ещё он варит бочки для воды. Ну эти. Что под потолком. Но мало работы. Папа пьёт пиво вечером. Но одну пластиковую. Мама плачет. У нас 8 коров было, кролики, утки красные, папа бусы варил и бочки, и ещё маслобойка. А ми тоже зарабатываем. Батарейки собираем и бутылки. Нас в квартире 7 человек. В одной. Мы две семьи сбежали»
Панянки: «а ви вчитесь десь? Скоро ж школа»
Пацани: Да. У нас один планшет на двоих. Один день Егор, один день я»
Панянки: «в тебе ж є мобілка? Нема? А мами номер?»
Пацани: «а шо, жаловаться будете»?
Панянки: «ні, дай номер».
Пацан протягує папірець із номером. Пані набирає номер. Весь діалог не чую, чую питання: «а де ви працюєте? А де до цього працювали? Бухгалтер? А що вмієте по дому? Робота треба ? Завтра до вас подзвонить мій водій і приїдете познайомимось, мені в будинок потрібна помічниця, якщо все добре буде, зарплата така ….» і називає цифру, яка вирішить багато питань.
«Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати».
Пацани в шоці. Я плачу в окуляри.

«дітям треба вчитись, а вам перестати плакати»

«Двірник у домі. Суворий такий дядько. Не вітається ніколи. Такий собі сам на розумі. Сваритися часто на малих дітей і тих хто сигналить під шлагбаумом. Не з ким не говорить. Іду з двору, бачу стоїть з косаркою біля кущів, дивиться в траву. Присів. Я, ідучи повз, ризикнула звернутись, бо завжди - «нікому нє здрастє».
Кажу: щось згубили? Посвітити фонариком?
Та нє каже, тут шкаралупка від яйця когось маленького. Голубенька. Ідіть гляньте. Цікаво хто ж з неї виріс. Я ще вчора косив у дворі одному. Так там дика польова орхідея росла. Ледь не зрізав. Скільки ж того, красивого, що не видно нам». І включив косарку. З огляду на кількість слів, що він сказав, це річний запас його спілкування із світом.

«Скільки того красивого, що не видно нам».

[1/2]