[2/2] «Сиджу в ресторані, чекаю колегу. За сусіднім столико | Софія Федина

[2/2]

«Сиджу в ресторані, чекаю колегу. За сусіднім столиком пьють віскі два гарних мужчини.
«Слушай, а ты в погреб спускаешься когда сирены?
Да.
Только ради кота.
В смысле? Только ради кота? У тебя же Вика и Аня ( я так поняла, что женщины его), за что же они жить без тебя будут, (и смеётся), сотрудников 200 человек ещё…
А я как представлю, что его убьёт, а я выживу, я не переживу. По сути, только ему я и нужен. Знаешь, как он меня встречает вечером и никогда не ест, пока я не сяду. И в целом, я больше не хочу чтобы кто-то страдал…. Любовь оказалась другая и в другом. Я понял, что мне очень мало надо, чтобы быть счастливым, я знаю, что я буду делать, когда весь это пиздец закончится. Больше дети страдать не будут.»

«Любовь оказалась другая и в другом. Больше дети страдать не будут».

«Дзвоню банкіру. Треба вирішити три дуже складних питання. Все вирішується за 30 хвилин, з підключенням всіх ланок. Ведуть кожен крок, відкриваємо, закриваємо, відновлюємо картки, розблокуємо те, що я напартачила, щось скануємо, якісь коди, верифікації трьом відділам…. Я в шоці, що взагалі це все можна зробити за такий короткий проміжок часу. Уявила цей процес, наприклад, в Німеччині. Пишу кожному велику дяку за терпіння та швидкість. Отримую три відповіді: 1. Вам дякую, ви жартами підняли мені настрій; 2. Нам приємно те, що ви посміхаєтесь. 3. Бережіть себе. Це найменше, що можна зробити.»

«Купляю каву у вуличній кав’ярні. Забираю. Продавець дає решту і каже - чекайте. Бобіг у закуток на манюсю кухоньку. Стою. Бачу, що решта вся. Що сталось, думаю. Виходить і дає щось у серветці.
Це вам коржик- каже. Мама напекла цілих два тазики. Він вівсяний. Казала роздавати всім хто каву бере - солодке робить нас трошки щасливішими. Нам треба зараз деколи посміхатись. Ми з Волині. Там сміх - то ліки.
Я знову із сльозами. Кажу - та не солодке робить нас щасливими, а такі люди, як ваша мама. Мамі великий уклін.

«Нам зараз треба посміхатись. Ось коржик».

І я зрозуміла. Що серед тієї кількості ненависті, гніву, розпачу, що ми носимо в собі, бачимо в постах та світлинах, в коментарях - у всьому цьому і стоїть задача тої пітьми, лишити нас добра, любові, затопити нас ненавістю, яка проникне в кожну частинку нашого серця.
А десь,непомітно, пробуджується величезна кількість доброти. Любові. Світла. І я буду дивитись в їх бік. Це єдиний існуючий шлях до нашого нового життя - зараз і після….

Давайте берегти ту частку, яка має залишатись вільною та світлою, як би скрутно нам не було, як би ми не хотіли, щоб вони всі повиздихали, давайте берегти любов до світу, до себе, до кожного з нас. Бо перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних. Тоді - вони вже перемогли.

Я розумію, як це важко, я сама працюю з нею постійно, вона навалює як дев’ятий вал, можна задихнутись. Я знаходжусь в тому ж самому інформаційному потоці, що і всі, навіть трошки ближче, бо біля мене часто «буває», по роботі, темний ангел розпачу людей, ще - я українка до найменшого свого атома, ще із надмірним відчуттям справедливості. Мені так само буває дуже нестерпно боляче і безпорадно. Але. Ці крихітні миті, зцілюють страшенні рани мого сердя і відвертають пітьму. Добро. Любов. Не якесь там хмаринне кохання до всього. А саме конкретні явища і дії. Вишукуйте їх. Видивляйтесь. Зберігайте. Нас не відвернути."

[2/2]

Автор: Єлизавета Птаха