Виглядаю як людина, у якої (ніби) все ок. Мені для цього не тр | Сом у Раї

Виглядаю як людина, у якої (ніби) все ок. Мені для цього не треба прикидатися. Я заперечую метафору «надлюдина». У світі, де насильство — аномалія, воно мій варіант норми. 

«У мене все ок» — щире справжнє переконання. Я відчуваю свою реальність, не викривляю її панікою чи бажанням закрити очі, відвернутися. Відсторонення від події не зітре ні досвід, ні спогади.  

Обʼєктивно помічаю: де зміни можливі, а де потрібно змиритися та не втратити розсуд. 

Обʼєктивно — моє нове улюблене слово. Воно дозволяє не сумніватися у власних відчуттях.

Наприклад, кілька днів тому моя хрещена була жива у Маріуполі. Це факт. Як вона нині — трикрапка і знак питання. Так само факт. Моя бабуся і мама живі у Торецьку. Мама досі працює лікаркою на швидкій. Батько перебуває у Києві, змішуючи поняття «я люблю свою доньку» із «я хочу володіти нею як жінкою». Це факти, і усе, що мене турбує — «нехай вони просто будуть живі». Зі свого боку я зімітую любов, якщо це подарує близьким сенс і бажання вижити. Зімітувати любов і увагу — для мене теж один з варіантів норми.

Мами під час війни везуть дітей у безпеку, рвуться їх захистити. Моя мама сказала «я не приїду до тебе, бо у Торецьку моя мама». Я розумію її, але усе ж подумала «ти ж і моя мама… як буде мені, якщо я втрачу тебе? виходить, що я тобі неважлива?» Для моєї мами важлива любов її мами. І так було завжди. Щоб бабуся любила її більше — мама навіть віддала їй мене. І бабуся любила її. І бабуся любила мене. І мама пізніше теж полюбила мене у свій спосіб. 

Але я не полюбила їх, бо відчувала зраду: кожен жест, кожна емоція, кожне слово — віяли фальшю. А любити людей, що живуть у кривому дзеркалі — для мене фатально, бо тоді мій світ із його відчуттями, переживаннями, емоціями — стає нереальним.