Сом у Раї

2022-12-20 21:28:08 Ти подзвонила мені в телеграмі. Я відчула паніку, і справді злякалася. Ти ніколи так не робила, бо просто не вміла.

Моя перша думка «ти помираєш, і я тебе бачу востаннє». Тобі 75. Ти живеш на Сході України. В країні війна. Від тебе до Горлівки — 40 хвилин на машині. У твій дім вже влучав снаряд. У місті немає вцілілих будинків. Цих фактів достатньо для страху.

Ти показуєш мені кішку. Смієшся у камеру. А я ледь стримую істерику, аби не заплакати тобі в лице.

Ти нагадала про важливість історій. Цупких, живих історій без інтелектуалізованої заміни почуттів.

Один: про відчуття огиди.
«До школи я ходила повз приватні будинки. На одній з вулиць стояв старий завод. Біля нього було озеро із комишами та жабами. Зелена вода пахла мертвою рибою, тож коли я проходила повз — мене нудило».

Два: про відчуття сорому.
«На 14 лютого я подарувала Саші велику червону валентинку розміром А4 із цупкого картону. А він, засоромившись, не сказав, що це була я. Так я уперше відчула сором за те, що гладка».

Три: як це, коли тебе люблять?
«Із сивим рідким волоссям бабуся виглядає як маленький хлопчик. Вона стоїть на балконі і чекає, як я йтиму зі школи. Їй важливо помітити мене завчасно, аби розігріти обід: тепле картопляне пюре та курячі котлети. Попри свої кулінарні таланти, вона не вміє заварювати солодкий чорний чай, який я люблю».

Чотири: про щастя опинитися вдома.
«Я знаю, що ця війна скінчиться. І тоді оси, яких я ненавиджу, продовжать клювати виноград над підʼїздом моєї бабусі, яку я люблю. Я лаятимуся на джмелів, що проїли бетон на балконі й зробили там вулики. Я розплачуся від зруйнованого дитячого садка. Я посміхнуся помаранчевому заходу сонця над шахтами, як ніби тоді, коли дідусь був живий». Відкрити / Коментувати

2022-12-19 13:53:43 Чистила галерею і натрапила на спільні із тобою фото. Мене знудило, хоча я просто тебе побачила. 

Потім я відчула лють: у сотні кадрів уявила як стираю твоє лице об асфальт, і як він стає чорним від крові. Саме чорним, бо я не вірю, що твоя кров — багряна. Багряну кров мають люди, а твої слова й учинки показали, що в тобі немає людського. Ти всього лише належиш до виду «Homo Sapience», тільки до гіршої його частини. Ти лежиш за межею мого розуміння.

Мені вистачало слів, аби передавати власні думки. Моє «Я» завжди стояло на зикураті. Але зараз я гублюся при спробі переповісти історію. 

Я перебирала слова, аби приміряти їх на себе: відраза, огида, агресія, ненависть, байдужість. Цих слів замало для моїх відчуттів, і забагато для тебе і всього що було між нами. У мені немає ненависті. Немає злості. І мені більше, ніж огидно. Відкрити / Коментувати

2022-12-08 23:27:15 Окей, я вправно знайшла багато аргументів: чому щось не вийде. А які аргументи можу знайти, що впораюся, вивезу й у мене все вийде? Чому завчасно зневірена у собі?

«що буде, якщо у мене вийде?»

Ніколи не питала себе у такому ключі: що буде, якщо у мене вийде? що буде, якщо я спробую? що буде, якщо мене візьмуть? що, як отримаю бажане? Я не давала собі ані шансу на помилку, ані часу на адаптацію, ані права на спробу.

Я боялася відповідальності.
Відповідальності за власні емоції, вчинки, міркування чи чужі почуття. Я вперто ігнорувала її та не хотіла на себе брати. Бо мені страшно одноосібно відповідати за власне життя. Особливо, за факапну його частину.

Типу я зробила, я нафакапила, я відповіла. Інтелектуально ця схема виглядає просто: зробив-отримав. Але на відчуттях — інакше. Бо є: я зробила — я отримала на горіхи — я померла від сорому та провини, відчула себе невдахою, і так побоялася зіткнутися із цим досвідом ще раз, що взагалі почала утримуватися від дій.

Сумно усвідомлювати, що більшу частину свого життя я уникала самого життя, хоча мені здавалося, що «активно» його досліджую…

Зараз стою спустошена і розгублена. Я не маю плану. Мені просто добре від того, що нічого нема Відкрити / Коментувати

2022-05-07 23:57:52 Вчера друг вернулся в Киев. По привычке (ака аллюзии на «нормальную» довоенную жизнь) мы пошли в бар, собрав параллельно «плюс одних» к общей компании.

Разговор лениво курсировал от темы сирен, кому-что помогает сохранять кукуху до баунти, сникерс или милкивей взять в магазине с полки. Чиловый неловкий обмен репликами, ведь нельзя просто отправить эмодзи или в ответ сердечко: нужно придумать, что говорить ртом.

Постепенно скованность разговора перетекала в скрытую агрессию: красно-оранжевый оттенок злости и настороженности, когда напряжённо улыбаешься и делаешь ещё глоток, чтоб промотать время дальше, когда климат в компании выровняется.

Смешно звучит «климат в компании выровняется», если один человек во фан или по причине «немогуиначе» — газлайтит.

Если просто – то рядом с ним ощущается: картина мира — , опыт и убеждения — потопленым рф-ским кораблём, который резко вышел из строя, и его вообще давно пора списать. А взамен согласиться жить по картине мира газлайтера, чтоб ему было «прикольно и весело» (с). Проблема лишь в том, что до этого знакомства всё работало, а после — резко вышло из строя.

Жить лучше по новой картине мира — заманчиво, и мелькает мысль «может правда пересмотреть убеждения?». Пересмотреть — можно человека из окружения. Но не убеждения.

Человек, предлагающий более функциональную картину мира — не позволит себе шутливо, дурашливо и по-клоунски обесценивать то, что помогает в текущем моменте выжить.

Ретроспективный вывод: в компаниях важен принцип «шейк бат нот стир», то есть понимать кого-с-кем знакомить, а с кем не садиться за стол. Відкрити / Коментувати

2022-05-02 22:12:17 Виглядаю як людина, у якої (ніби) все ок. Мені для цього не треба прикидатися. Я заперечую метафору «надлюдина». У світі, де насильство — аномалія, воно мій варіант норми. 

«У мене все ок» — щире справжнє переконання. Я відчуваю свою реальність, не викривляю її панікою чи бажанням закрити очі, відвернутися. Відсторонення від події не зітре ні досвід, ні спогади.  

Обʼєктивно помічаю: де зміни можливі, а де потрібно змиритися та не втратити розсуд. 

Обʼєктивно — моє нове улюблене слово. Воно дозволяє не сумніватися у власних відчуттях.

Наприклад, кілька днів тому моя хрещена була жива у Маріуполі. Це факт. Як вона нині — трикрапка і знак питання. Так само факт. Моя бабуся і мама живі у Торецьку. Мама досі працює лікаркою на швидкій. Батько перебуває у Києві, змішуючи поняття «я люблю свою доньку» із «я хочу володіти нею як жінкою». Це факти, і усе, що мене турбує — «нехай вони просто будуть живі». Зі свого боку я зімітую любов, якщо це подарує близьким сенс і бажання вижити. Зімітувати любов і увагу — для мене теж один з варіантів норми.

Мами під час війни везуть дітей у безпеку, рвуться їх захистити. Моя мама сказала «я не приїду до тебе, бо у Торецьку моя мама». Я розумію її, але усе ж подумала «ти ж і моя мама… як буде мені, якщо я втрачу тебе? виходить, що я тобі неважлива?» Для моєї мами важлива любов її мами. І так було завжди. Щоб бабуся любила її більше — мама навіть віддала їй мене. І бабуся любила її. І бабуся любила мене. І мама пізніше теж полюбила мене у свій спосіб. 

Але я не полюбила їх, бо відчувала зраду: кожен жест, кожна емоція, кожне слово — віяли фальшю. А любити людей, що живуть у кривому дзеркалі — для мене фатально, бо тоді мій світ із його відчуттями, переживаннями, емоціями — стає нереальним. Відкрити / Коментувати

2022-03-29 20:15:33 «Была просто девочка.
Была просто стена.
Ею она отстроилась от мира. Упала на пол и билась в звучном рыдании. Над ней стояли все женщины её семьи. Кто-то с ремнём. Кто-то с попыткой успокоить. Но всем им не было дело до повода её плача. Всех интересовало последствие: чтоб она прекратила истерику, и замолчала. И она замолчала. Закрыла глаза. И перестала смотреть на мир. Она просто скользила взглядом по объектам, чтоб случайно о них не споткнуться».

Ты можешь смотреть им в глаза.
Ты правда можешь смотреть каждому из них в глаза.
Тебе за это ничего не будет. Просто пробуй и просто смотри. Лови ритм сбившегося дыхания. Лови кислый вкус ужаса, что тебя высмеют или ударят за взгляд. Обычный взгляд. Ничего не требующий. Ни о чем не просящий. Взгляд из чистого любопытства: мне интересно рассмотреть каков ты. Пожалуйста, не шейми меня за то, что я просто смотрю. Відкрити / Коментувати

2022-03-24 12:32:18 Всё началось в день переезда. Навязчивая картинка заела в мозге: я вижу разорвавшийся снаряд. Если разобрать на стоп-кадры, всё выглядит так: шар летит, шар пробивает стену, шар падает в коридор, в комнате становится мутно, будто кто-то не отмыл стекло от извести.

Я ощущаю, что я — магнит для снаряда, что я мешаю ему с чем-то в этом пространстве слиться. Он летит ко мне, хочет быть рядом, во мне нуждается. Я же его отталкиваю. В наказание ловлю тремор, тревогу и страх — мне холодно, будто стою без носков в -5 на снегу.

Обсудила историю с терапевткой, очень удивилась двойному дну сюжета: то, что я видела — не то, чем оно было.

Снаряд не был снарядом, а я не боялась взрыва. Снаряд был мной, а я боялась с собой встречи — снять непроницаемый чёрный мусорный пакет со своей психики.

Я спешила к себе из жуткого прошлого в безопасное настоящее, ибо я сама смогла наконец себя вынести.

В таком свете — бегство от страха потеряло силу и смысл. Я пустила его в свой дом. Доверилась возможной катастрофе. Согласилась пройти сюжет до конца. И шар влетел. И он не пробил стены. Превратился в детский мяч, из которого выпала девочка. Она подбежала, залезла на колени, обняла за шею — после же просто исчезла. Відкрити / Коментувати

2022-02-22 14:55:54 Всё, что я могла потерять — потеряла ещё в пятнадцатом: чувство безопасности, и что мой дом не тронут. Потому мир для меня — шаткий, а слова «стабильность» или «прогноз» — смешат. Мой город был стабильно мирным. И никто не прогнозировал ополченцев в моём классе летом.

Всё важное — выучила тогда же. Деньги равно жизнь, когда вокруг у людей — оружие, а в городах — разруха. За них можно выехать из города. Подделать документы. Уговорить не насиловать на КПП или не пытать в «Изоляции». Ещё можно купить еды, оплатить врачей. Деньги это ресурс.

Истории выше — не только мои. Я видела много насилия, и лишь впервые оно пугало. После — я выучила фразу «меня здесь нет. это всё нереально». И я улетала в мысли. Не страшно жить дальше, когда воспоминаний ноль. Но я бегала от ситуаций, где могла всё вспомнить. Знакомые черты лица или жесты, как падает свет, какая текстура у ковра под ногами — это всё ужасало.

Но конкретно сейчас — мне не страшно. Тогда я ментально выжила и уцелела. А значит — у меня высокие шансы сделать ещё раз. Відкрити / Коментувати

2022-02-10 17:11:34 Одни из случайных наблюдений:

Люди умеют писать, но не умеют доносить смыслы. У них нет времени, но на 3 листа А4 расписывают три несчастных слова. Делают вид, что реализованы, хотя требуют от других признания. Удивляются, что никто не берет ответственность, хотя сами же делают из людей эмоциональных инвалидов. Говорят об эффективности, проводя зумы без результатов.

Глобально у меня чувство, что люди множат действия, чтоб с них не спросили за результат… Ибо результат никому взаправду не нужен. Изначально — деятелям. Відкрити / Коментувати

2021-12-29 21:13:44 Люди разучились смотреть вглубь. Я же смотрю во все глаза. Смотрю молчаливо и пристально; обволакиваю взглядом, селюсь внутри собеседника.

Я не предлагаю всю себя «ну возьми же меня столь замечательную», больше не предлагаю. Знаю, о чём я как человек, и беру за себя ответственность. Иду в мир под лозунгом «я не хочу тобой поживится».

Глобально от меня сложно спрятать и спрятаться, если ты мне интересен.
Но я уважу твоё право на эмоциональную неприкосновенность, на отказ быть познанным. Это твои права: как на «да», так и на «нет».

Мне нравятся голые люди. Нравится получать приглашение в чужие миры. Нравится приходить в Другого в чистых ботинках, без осуждения и грязной обуви «своего ценного мнения». Нравится смотреть из Твоего нутра на Твои же маски наружности. Как правило, ты стоишь и смотришь вместе со мной, пожимаешь плечами, говоришь взглядом «как-то так вышло».

Я часто ловлю диссонансы между тем, как ты называешь себя внутри и тем, что заявляешь о себе в наружности. Об этом я, конечно, умалчиваю. В моей картине мира фидбек невозможен, когда Другой показал или предложил всего себя.

Сейчас мне любопытны люди: что их сформировало; какие мысли их занимают и почему. Наблюдаю, что люди любят быть прочитанными. Им нравится быть понятыми кем-то извне. Это будто уверенность «я видим, и я не один».

«Да, Дорогой, ты видим. И ты не один» Відкрити / Коментувати