Ти подзвонила мені в телеграмі. Я відчула паніку, і справді зл | Сом у Раї

Ти подзвонила мені в телеграмі. Я відчула паніку, і справді злякалася. Ти ніколи так не робила, бо просто не вміла.

Моя перша думка «ти помираєш, і я тебе бачу востаннє». Тобі 75. Ти живеш на Сході України. В країні війна. Від тебе до Горлівки — 40 хвилин на машині. У твій дім вже влучав снаряд. У місті немає вцілілих будинків. Цих фактів достатньо для страху.

Ти показуєш мені кішку. Смієшся у камеру. А я ледь стримую істерику, аби не заплакати тобі в лице.

Ти нагадала про важливість історій. Цупких, живих історій без інтелектуалізованої заміни почуттів.

Один: про відчуття огиди.
«До школи я ходила повз приватні будинки. На одній з вулиць стояв старий завод. Біля нього було озеро із комишами та жабами. Зелена вода пахла мертвою рибою, тож коли я проходила повз — мене нудило».

Два: про відчуття сорому.
«На 14 лютого я подарувала Саші велику червону валентинку розміром А4 із цупкого картону. А він, засоромившись, не сказав, що це була я. Так я уперше відчула сором за те, що гладка».

Три: як це, коли тебе люблять?
«Із сивим рідким волоссям бабуся виглядає як маленький хлопчик. Вона стоїть на балконі і чекає, як я йтиму зі школи. Їй важливо помітити мене завчасно, аби розігріти обід: тепле картопляне пюре та курячі котлети. Попри свої кулінарні таланти, вона не вміє заварювати солодкий чорний чай, який я люблю».

Чотири: про щастя опинитися вдома.
«Я знаю, що ця війна скінчиться. І тоді оси, яких я ненавиджу, продовжать клювати виноград над підʼїздом моєї бабусі, яку я люблю. Я лаятимуся на джмелів, що проїли бетон на балконі й зробили там вулики. Я розплачуся від зруйнованого дитячого садка. Я посміхнуся помаранчевому заходу сонця над шахтами, як ніби тоді, коли дідусь був живий».