​Самозахист Одразу після перших новин з Бородянки та Бучі кол | Танці з дикобразами

​Самозахист

Одразу після перших новин з Бородянки та Бучі колега ділився зі мною своїм болем: він відчув, що війна забирає у нього віру в доброту людей. А це те, на чому базується його світогляд і всі новини про звірства російських військ у Бучі, Бородянці, Маріуполі вибивають землю з-під ніг. Так ніби день за днем руйнується фундамент його особистості і від цього паморочиться в голові, як після вибуху.

Я слухала його і згадувала, своє збайдужіння, яке допомагало і допомагає стишувати болючі переживання від війни, аби я могла бути опорою сім’ї і близьким, аби продовжувала жити. Хоча мені все ще здається, що я надто спокійно примаю жахіття війни, ніби це мене не торкається, ніби я не переймаюсь болем інших. Це не так, переймаюсь і дуже боюсь втратити здатність співпереживати. Але не можу дозволити собі горювати нині так сильно, як хочеться.

Та мені на думку спала ось така метафора. Поки ідуть обстріли, потрібно вберегти життя та уникнути поранень критично важливих органів: скрутитись калачиком і прикрити руками шию. Так само, поки неможливо жити звичним життям і щиро реагувати на події (страхом, радістю, обожнюванням чи ненавистю), важливо “сховати”, “прикрити” свої основні цінності, що можуть бути під загрозою у ці дні: відкритість і щирість, пацифізм, віру в справедливість і споглядання, вміння радіти досягненням, творчість… Щоби, коли все закінчиться, можна було поступово повертатися до мирного життя. Бо якщо ми зараз, під “обстрілами” втратимо те, що нас живить, як ми зможемо потім відновити себе, сім’ю, країну? Мусимо сховати їх надійніше і берегти аж до перемоги, але все ж пам'ятати, що вони все ще з нами.