Люди біологічно запрограмовані належати до групи чи спільноти | Танці з дикобразами
Люди біологічно запрограмовані належати до групи чи спільноти. Ми потребуємо зв’язку із іншими людьми і найгірше, що тільки може з нами статись, це - ізоляція або неприйняття іншими. Ми вже пережили одну ізоляцію, буквальну, через covid-19. Тепер переходимо на наступний рівень.
У мережі нова хвиля дописів про “(не)правильних українців”. Війна змусила вийти за комфортні і звичні нам межі, зруйнувала дбайливо створювані спільноти - сусідські, дружні, професійні. Вона розділила, розкидала Україною, та й світом. Війна продовжує пропонувати неординарні досвіди, в яких ми виконуємо неординарні ролі. Ми зустрічаємо нових людей, з іншого соціального кола, з іншими інтересами та традиціями (навіть в межах України, виявляється є місцеві особливості, що вже казати про життя в інших країнах). І навпаки, ті, з ким ми довгий час мали спільний досвід, тепер ніби віддалились. Хтось із нас виїхав, а хтось залишився, хтось потрапив під обстріли, хтось мешкав на безпечних, а хтось на окупованих територіях, хтось пішов служити, хтось втратив на війні рідних… Ми не знаємо, як нині розмовляти з тими, кого ми раніше добре знали. Чи наші питання не завдадуть їм болю, бо тепер ніби ми розділені - отим самим різним досвідом. Чи їхні питання, не викличуть у нас сором, за те, що нам не так уже й погано жилось…
Вихід за межі комфорту рідко буває приємним, тож перше, що ми бачимо, коли стикаємось із новим - це різницю. Різницю з тими, хто ще не стикнувся із війною й різницю з тими, хто проживав її інакше ніж ми. Те, як ми скористаємось новим знанням про відмінності залежить від нас. Чи ми розширимо свої горизонти і вберемо те нове (безтурботність європейців, біль співгромадян від утрати, пильність тих, хто вижив), що зробить нас сильнішими, чи ми закриємось і вважатимемо світ ворожим, а людей байдужими та підступними.
Представники напрямку Емоційно-фокусована терапія вважають: чим впевненіше люди почуваються у своїй належності до групи, тим легше їм досліджувати інші території та інші традиції. Якщо ми впевнені, що наша сім’я, наш колектив, наші співгромадяни підтримають нас - ми можемо всотувати новий досвід, навіть болючий, і народжувати нові стратегії, стаючи ще ефективнішими. Якщо ж ми боїмось, що нас виключать за недостатню українськість чи за те, що ми не розділили драматичний досвід співвітчизників, то життя може перетворитись на пекло і все нове буде викликати біль.
Погана новина - всі українці, вся сукупність українців ніколи не прийме вас, який би досвід у вас не був - чи ви стали героєм/героїнею на фронті, чи волонтерили 24/7 від початку війни чи виїхали до її початку. Завжди знайдеться хтось, кому ваш досвід здасться не достатньо прийнятним. Бо неможливо бути прийнятими всіма…
Хороша новина - існує певна кількість людей, яка прийме вас без вагань, незалежно від вашого досвіду. Якщо ви відчуваєте напруження думаючи про зустріч із близькими, друзями, колегами, з якими давно не бачились (от мене це, як виявилось, тривожить), спробуйте пригадати, хто прийняв би вас такими які ви є. Це можуть бути рідні (батьки, брати-сестри, колишня дружина чи бойфренд), або досить далекі, та врівноважені і загалом приймаючі люди - сусід по дачі, колега з сусіднього відділу, з якою ви п’єте чай, тренерка із яхтингу, консьєрж в сусідньому будинку… Знаючи що десь є ті, хто точно приймуть, легше повертатись до спілкування з тими, щодо кого у вас немає впевненості. Так крок за кроком, можна знайти тих, хто безумовно приймуть ваш досвід, яким би він не був. Після того, як ви відчуєте прийняття, стане набагато легше відбудовувати - спочатку себе і свою спільноту, а потім і країну.
Незалежно від того, де нас застала війна та що ми робимо всі ці дні, у нас, українців, уже є один спільний досвід на всіх - те життя, що було з нами до 24 лютого, не повернути. Це - суттєва підстава об’єднатись, як на мене…
#роздуми #як_це_працює
