Мені подобається як маленькими кроками, такими собі хвильками, | Думай хоча би один раз

Мені подобається як маленькими кроками, такими собі хвильками, що курсують туди й назад несподіваними наскоками й очікуваними відпливами росте даний канал. Створений задля пошуку, як-то кажуть, "віддушини", він став яскравим маркером мене. Таким собі лакмусовим папірцем хімічних реакцій в моїй голові.

Охх, що ж в ній тільки не відбувається...
Наприклад, відмирання нервових клітин і їх (надто) повільне відновлення. Таке собі негативне сальдо міграції синапсичних зв'язків з і до мене. Ось вам і відплив місків, дещо особистісний, не менш прикрий.

Якщо уявити, що в моєму розумі проживає ще такий самий маленький я, який сидить за кермом, то можна пояснити туманність настрою, що накрив не лише місто. Але ця гіпотеза не прижилась в академічному світі. Сама в собі парадоксальна і ставить більше питань, ніж відповідей.

Але ж ми зібрались тут не для того, щоб досліджувати загадки розуму, чи не так? Одне, чим точно можу вас запевнити, так це те, що після місяця розумової бездіяльності починає боліти тіло. Мета, чи не дуже форично, вирішувати вже особисто кожному. Тут якби відкрита спільнота і такі ж відкриті розуми.

Ви теж чуєте цей писк у вухах? Відчувається, неначе ти шкарлупа горіха, яку намагаються розтрощити з середини і починають з легенького лоскоту серцевини. А якщо прислухатись ще більше, а є куди, то можна почути скрегіт всього того сміття, що назбирався і ніхто його не вивозить. По місту збирають щоночі, наприклад.

Так, мене занесло по дорозі. Втім, я не любитель посипати сіллю дороги в ожеледицю.Тим паче піском.
А коли на дворі туман, все завалено сміттям, а дорога вся крижана, то доводиться й до купи все збирати і рачки лазити. А як інакше?

І от мораль то в чому? Та в тому, що сміття ну немає. Не те, що перейшов на безвідходне виробництво. Скоріш, прикрив виробництво, зніс будівлю і лишив пустку(моє улюблене тепер слово).