ЧИ МОЖНА РАДІТИ ЖИТТЮ?.. Френди озвучують різні думки з цього | Для моїх біотехнологів, з любов'ю!
ЧИ МОЖНА РАДІТИ ЖИТТЮ?..
Френди озвучують різні думки з цього питання: хтось каже, що ми не можемо радіти, забороняємо це собі із солідарності з тими, кому важче, ніж нам.
Хтось каже, що зректися можливої радості не збирається, хоча новини засмучують, м'яко кажучи.
Пишуть, що і немає думок про ігристе, хтось не дивиться кіно і не слухає музику, чи дивується бажанню інших займатися сексом.
(це були приклади, мого оціночного судження немає. Шоб не починали ото з пів оберту звинувачувати мене).
А скажу я таке:
Якщо наш мозок зараз (поки що) здатний відчувати радість, красу, розуміти іронію - значить, регуляцію генів в нейронах ще не popierdolilo кортизолом.
Бо коли то стається, жодні радісні речі, разом із відновленням status quo життя після гаплика, не тішать. Бо - лише один із прикладів - надто активні гени, що кодують ферменти, які руйнують нейромедіатор серотонін. Тому він тупо довго не живе. Бо нейрони стають надто чутливими до негативних і тому загрозливих сигналів, і не відчувають при цьому хорошого. Зрада собою все затьмарює.
Let me say it like this.
If you still CAN feel joy, you SHOULD do it. You MUST NOT feel guilty because you are still able to enjoy sth. Though, you HAD BETTER be humble, and for sure PLEASE DO NOT ASK others to follow your example. They MIGHT BE unable to feel joy right now. Due to their circumstances and current brain settings.
And vice versa, if you CANNOT feel joy now, nothing makes you smile, and many things trigger anger, you MUST NOT force yourself to have fun, pretend to be lighthearted, or expect others to feel as depressed as you are.
Модальні дієслова рулять. Конфуз буде, якщо я налажала, але що вже.
Наш настрій, гама почуттів, можливості дій зумовлені не силою волі передусім. Ми не можемо наказати собі "а ну давай їбош і при вперед з усмішкою", коли на нейронах рецептори тупо перегоріли від роботи і заховалися, нічого не сприймають, дофамін є, але не в тих нейронних контурах, де нам би хотілося, а частина відростків нейронів загинула і ті тепер скидаються на каштани після спілкування з КиївЗеленРубом.
Якщо вам херово, а ви взяли і зібралися, то не тому, що така сила волі (ну сорян), а тому, що заводські налаштування мозку дозволяють. Заводські - себто генетика і те, що було до 3х років, разом із життям в маминому животику.
При цьому слід брати до рахуби, що всі дуже по-різному дають собі ради в сенсі поведінки, що підтримує, coping strategies та експресивності. Можна переживати сильну скорботу і при цьому вчасно мити голову чи генерувати жарти.
Про те, як людина почувається і чого хоче або не хоче, варто питати ротом, а не судити про чийсь стан по собі.
Не варто казати сумній людині без сил, що "та камон, ще не все так погано!" - ну хіба ви більше не хочете спілкуватися. Наша радість і оптимізм не є заразними, на жаль. В кожного свої нейрони зі своїми поточними налаштуваннями на емоції.
Але є така штука, як поведінкова активація. Ми дуже поволі і по-троху починаємо робити те, що колись давно в минулому життя до пздця приносило радість. Це варто робити разом з психотерапевтом, а не під докори "та шо ти ниєш".
Тепер моя особиста думка.
Спостереження зі сторони, як когось дуже пре його життя і він/вона цим аж хизуються на експорт, може дратувати і без війни, чуми та голоду. А тим паче зараз.
Та якщо ви можете радіти хоч чомусь зараз, радійте.
Запитайте себе, чи хотів би путін, щоб українцям було добре? То ж бо й воно.
