Сьогодні кілька ракет прилетіли у Вінницю — майже у самий цен | Прим. пер.
Сьогодні кілька ракет прилетіли у Вінницю — майже у самий центр, на перехрестя між найбільшим концертним залом, будинком побуту, пологовим будинком, трамваєм і тролейбусом. За двісті метрів звідти студмістечко педінституту. Там завжди багато людей. Двадцятеро загинули, троє дітей.
Цілилися у «временный пункт размещения нациков» у Будинку офіцерів, кінець цитати. Ага, ми в курсі — куди влучили, туди й цілилися.
П’ять років я щодня проходив через це перехрестя на істфак, щоб встигнути на другу пару — на першу я не встигав настільки, що на третьому курсі мало не відрахували за пропуски.
Доти війна була не аж так близько. Уперше прилетіло в місце, наповнене спогадами. У будинку побуту «Ювілейний» мені шили костюм на випуснкий вечір у школі. Надворі був 1994 рік — апогей безвременья, український еквівалент цього слова — безчасся — не передає глибини соціальної прірви, в яку летіла тоді країна. Таки є в російській мові неперекладні слова: тоска, мордобой, беспредел.
У Будинку офіцерів, ущент зруйнованому, була студія звукозапису міністерства оборони, куди наша імпровізована рок-група ходила в студентські часи за вау-ефектом. Тоді ця студія була мало не найкрутіша в країні, легенда казала, що її спроектував звукорежисер «Металіки».
Уперше в житті я відчув Вінницю як «тіло». І воно болить. На ньому рана. Я знаю, що рана загоїться. Вінниця і не таке бачила, навіть столицею бувала в часи, які не зрівняються з теперішніми за травмою. Але тут-і-зараз від цього не легше.
Безневинне, повільне, провінційне місто. У Вінниці є якась лагідність, за якою на вихідні в мирні часи приїздили кияни. Це війна, вона така. Її спеціально розмазують по всьому тілу України, щоб ми не могли дихати спокійно. Як кажуть в Одесі, місті-побратимі, не дождëтесь.
