Коли я поділилась новиною про приїзд батьків на зиму до нас, м | Я не вдома. Що далі?

Коли я поділилась новиною про приїзд батьків на зиму до нас, мої нові подруги, новозеландка та норвежка, майже просльозились від щастя: «Нарешті ти не будеш так хвилюватись, а вони трохи відпочинуть».

І в той же момент я згадую слова учасниці з кола сили: «Вони нас ніколи не зрозуміють».

Хочеться більше копнути в це відчуття-проекцію, як нас сприймають інші культури. Коли ти закордоном і місцеві тобі співчувають, цікавляться новинами, намагаються допомогти, вони дійсно тільки трохи доторкаються до болю, який ми переживаємо під час війни.

Учені вважають початком цивілізації той момент, коли знаходять підтвердження про зрощення стегнової кістки. Людина стала людиною в момент, коли її інстинктивна свідомість піднялась на рівень вище і люди почали дбати про інших. (Звісно, росіяни залишились десь на тому рептильному рівні, судячи з усіх злочинів до сьогодні.)

Коли інший простягає руку допомоги, нам природно відчувати вдячність за те, що можна горе розділити. Ми стаємо дзеркалом, в якому бачать, що зло не щось нереальне, з кадрів у фільмі, воно живе тут і зараз.

Що можна робити?

1. Ділитись біллю, спогадами, наскільки вам це можливо і інша сторона цікавиться.

2. Знаходити собі оточення українок. Там зрозуміють всю глибину.

3. Усвідомлювати свою відмінність характеру, сили.

Ми хоч і розділяємо з європейцями багато цінностей (наприклад, свобода, безпека, справедливість), але водночас в багатьох аспектах інакші. І побачити цю відмінність — це усвідомити свої сильні та слабкі сторони.

Наприклад, моя подруга, що зараз в Великобританії, дуже здивована, як в суспільстві існує стільки правил та норм, що не дозволяють жінці вільно працювати. Відвести в школу та садочок, відвідувати збори — це 30% її робочого часу.

Чим, з вашого досвіду, ми відрізняємось від інших європейців?