місяці в Дніпрі Небагатослівною я була тут з початку вій | UAnother. Ти - інший. #УкрТг
місяці в Дніпрі
Небагатослівною я була тут з початку війни.
Але все так само підписуюсь під кожним словом попереднього поста - ми переможемо, в цьому навіть немає сумнівів. Хіба що засудження розширилось з путіна на всіх росіян.
Не писала, бо здавалось - навіщо? Весь народ проходить кожне нове переживання майже синхронно, відчуття ніби всі ми в одному інфопросторі - з єдино правильною мораллю, в курсі одних і тих самих новин і зі спільними мемами. Хоча це очевидно когнітивна пастка і в кожного +- залишився свій інфопростір, хоч і значно збільшилась кількість точок перетину.
Тому опишу в якому світі жила я.
Я не прокинулась від вибухів (бо живу далеко від аеропорту) і спокійно сприйняла новину спросоння. Дещо підвищенна тривожність виражалась в терміновому генеральному прибиранні і пранні усього одягу - бо завтра ж може не стати води і електрики.
В перші дні віддала все, що тоді було актуально волонтерам. В наступні дні це стало не так актуально, бо Дніпро просто неймовірний в самоорганізації волонтерства - дається взнаки те, що всі ці 8 років волонтерські штаби активно працювали - ми ж найближче велике місто до лінії фронту.
Також в перші дні екстрено прибрали квартиру (залишилась від бабусі) після косметичного ремонту (кілька років руки не доходили) до житлового стану, щоб пустити переселенців - і одразу заселили людей.
І до себе у вільну кімнату теж весь цей період приймали людей. Брали з тваринами, бо в шелтери з ними відмовляли - в нас встигли двічі пожити киці і двічі - песики.
На той момент мені здавалось, що на мене не впливає війна, а виснаження я пов‘язувала тільки з роботою, якої стало навіть більше. І вона стала як ніколи важлива, бо пов‘язана з діяльністю ГО зокрема під час війни.
Я пропустила момент, коли треба було взяти відпустку, і мозок почав не вивозити навіть буденні дії, не те що роботу.
Тоді мені здавалось, що єдина пристойна причина виїхати за кордон - якщо ти втратив оселю/роботу і боїшся за своє життя. Бо якщо ти не боїшся - виходить, що ти турист? А це ж одразу бан, які мандри під час війни.
Перший місяць війни мені було дуже важливо залишатись в Дніпрі, залишатись ближче до лінії бойових дій, в теоретично більшому ризику. На другий місяць до мене прийшло усвідомлення, що таким чином я лиш закриваю потребу в співучасті з подіями в країні. Я не брала участь в жодній українській революції, не волонтерила по військовій темі, і це відчуття співучасті в такий переломний момент, як повномасштабна війна - було абсолютно необхідним. Що я лиш закриваю потребу - і що в тому, щоб сидіти в відносно менш безпечному регіоні, немає ніякої шляхетності.
Спочатку здавалось, що я зраджую місту і країні, раз хочу поїхати. Але це була емоція. А раціональність була в тому, що сенсу в Дніпрі від мене було 0. Я працюю повністю віддалено, я не волонтерю офлайн (кілька спроб було, але це не мій сильний бік) - все корисне, що я можу, я можу робити з будь-якої точки планети.
Мені треба було десь знайти ресурс. І єдиний спосіб, який був надійним і перевіреним - нова картинка за вікном, нова їжа і те, що я на той момент я не знала, як назвати.
