А пам'ятаєш, зорі були біля нас блискучі – немов карасі дзерка | ⚔️ Сучасна Українська Поезія (СУП)

А пам'ятаєш, зорі були біля нас блискучі – немов карасі дзеркальні – у висоководді неба?
Тоді я почула, рідний, твоє чарівне «Кохаю» – нічне, шепотливе, перше, несміле, але гаряче. Вистрибнуло б з грудини серце, якби не ребра.

А пам'ятаєш зливу, яка усім зливам сонце? Закохані та щасливі ми разом тікали від неї,
Віддаючи неспокій і все, що в душі накипіло, бігові від стихії й вітрам весняної алеї.

А пам'ятаєш звивисті хвилі злюбів у тиші нічній на балконі?
На глибині насолоди у морі взаємних доторків – чакри та родимки, серце, ключиці, скроні.

А пам'ятаєш теплі, м'які вовняні шкарпетки – на кожній з яких – по птаху?
У них я проводила, рідний, з тобою, вітряні вечори листопада – перші під спільним дахом.

Здавалося, вітер ставав за вікном навшпиньки і затамовував подих – боявся злякати ідилію.
В пухнастому пледі мій Ти – із кучериками неслухняними – у ніжно-безмежному захваті від цього стилю я.

А пам'ятаєш зими – не зими, а білі втечі від побутових айсбергів і холодів на серці?
Вкриваюся теплою ковдрою, рідний, з твоїх обіймів, ловлячи два відчуття одночасно: крил і фортеці.

Із кожним таким «Пам'ятаєш» ми стаємо одне одному на плюс нескінченність ріднішими.
З тобою я вивчила мову самого Бога: він щиро говорить до мене віршами.

Тетяна Осіпенко