Класична українська література «про людей» - одне з найкращи | Український Архетип
Класична українська література «про людей» - одне з найкращих джерел для тих, хто хоче розуміння менталітет та характер народу та виявити архетипи, на яких він базується. Ось як яскраво описав типовий архетип козака Анатолій Дімаров в повісті «І будуть люди»:
«До самісінької смерті не зрікся той пращур запорозьких звичаїв. Носив у лівому вусі велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срібний півмісяць з чорними арабськими письменами, через день голив міцну, як мідний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, брив свою головешку, залишаючи довгого оселедця, а коли пив мед-горілку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не полоскати їх у піввідровому келихові.
Кілька років жив байбаком: полював по непролазних байраках звіра, ставив по озерах ятери, закидав на річці, яка була тоді ще повноводою, сіті і не хотів знати ніякого в світі начальства, крім Бога на небі, та й з тим, здається, не дуже панькався. Якось зустрівся йому на вузенькій дорозі панок: пан — верхи, пращур — пішки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою. — Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! — закипів відразу панок, наїжджаючи конем на козака. — Та щось таки бачу, — вийнявши із рота люльку, відповів мирно козак. — Тільки дуже дрібне. Ніяк, пробачайте, не розберу: гівно чи людина.
Оскаженілий панисько махнув нагаєм та й збив смушеву шапку із голови пращура. — А це вже, пане, так не годиться, — не втрачаючи спокою, мовив козак. — Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Січі, отак, пане, чоломкались! — За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згріб панка з коня, спеленав його у залізних обіймах так, що в того й очі рогом полізли. — Христос воскрес, пане! — та й хряснув паном об землю. Спробувавши отого козацького поцілунку, гоноровитий пан відразу ж втихомирився: лежав, закотивши очі під лоба. А пращур навіть не глянув на нього: підняв шапку, обтрусив її від пороху, дістав знову люльку, встромив до рота та й пішов своєю дорогою.
… Пращур часто марив минулими боями і походами, кликав у думках буйноголове своє товариство, що — гай-гай! — полягло, розлетілося по всіх землях, наче цвіт той у бурю, а коли-то він зійде, коли проросте, яким цвітом розквітне і чи зарясніє плодами, чи так і зів’яне пустоцвітом безплідним, — не йому про те знати… З роду в рід передавався … отой бунтарський дух, вигрітий на Запорозькій Січі. Жоден із них не ламав шапки перед паном, на начальство дивився тільки спідлоба, як що, так і хапався за вила: краще помру, ніж дозволю діткнутись до себе нагаєві або різці панського посіпаки!»
