У хорватської журналістки та письменниці Славенки Дракуліч в к | Українка про українське

У хорватської журналістки та письменниці Славенки Дракуліч в книзі «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» є один цікавий епізод.

Авторка описує ситуацію, як вона в одному із своїх закордонних відряджень побачила шубу на барахолці. Старомодну, але з натурального хутра і це була… реальна шуба, яку можна придбати. Річ, яка асоціювалася з багатством не тільки у Славенки, а й у багатьох жінок із країн соцтабору.

Авторка згадує, що шуба коштувала 90 доларів (їй ще продавчиня зробила знижку та готова була віддати за 75). Жінка планувала витратити ті гроші на книжки (власне, за ними й шла). Більш того, вона була вегетеріанкою та зі співчуттям ставилася до вбитих тварин. Голос совісті саме це їй і казав у момент вагань: «Нащо тобі та шуба? Це ж непотрібна річ — за ці гроші краще купи книжок, яких вдома не дістанеш!»

Але в країні тотального дефіциту (авторка описує, що навіть туалетний папір у її рідній Югославії був однієї марки — неякісний, жовтий, як і має бути в країні з плановою економікою) шуба була предметом розкоші. Шубу носили одиниці — і цим жінкам всі заздрили.

У часи перебудови — погляди вже нового покоління (покоління Славенки) змінилися. З’явилося розуміння, що вбивати тварин задля одягу — не варто. Але… шуб у цього нового покоління так ніколи і не було. Всі західні країни пройшли цей довгий шлях від «шуба з хутра — предмет розкоші» до «шуба з хутра — пережиток давніх стереотипів». Жінки скинули з себе цей предмет верхнього одягу та зробили вибір на користь штучного хутра. А в них, у Хорватії (тоді ще Югославії), — цей етап навіть не починався.

Славенка описує, як вагалася і врешті купила ту шуби замість книжок.

Справа тут була зовсім не в шубі із натурального хутра. А в тому, що їй, як і мільйонам жінок із країн соцтабору та колишнього СРСР, довелося перескочити ці етапи виживання у постійному дефіциті — та вчитися жити вже у новому світі.

Шуба для Славенки була чимось із закладеного на підкірці — підсвідомого, такого, на що ти безумовно заслуговуєш. Але чомусь у своїй країні/при цьому режимі/у цей буремний час — не маєш.

До речі, в анотації до книги одна українська журналістка дивується, що Славенка із жахом розказує про життя в країнах соцтабору. «Це вона не знала просто про дефіцит, з яким зіткнулися жінки в СРСР» — пише журналістка.

Не знаю і я. На щастя.

#я_так_бачу