Я не змогла б працювати в піарі (а до цього в журналістиці), я | Українка про українське

Я не змогла б працювати в піарі (а до цього в журналістиці), якби не любила людей.

Та чого вже там — мені важко було б жити в цій країні, якби я не любила людей. Наших — українців.

Хтось каже — «у нас погані люди». Дивно.
«У мене» — люди прекрасні.

Так, я знаю, бувають різні випадки та різні соціальні групи населення — все це зрозуміло. В будь-якому суспільстві є ті, хто його псує. Але чомусь мені все частіше трапляються люди хороші.

Добрі люди. Люди, яким чомусь не байдуже.

От сьогодні був випадок.
Я часто користуюсь сервісом оренди велосипедів. Для того, щоб сісти за кермо такого байка (він стоїть прямо на зупинці громадського транспорту — на спеціальній велосипедній парковці) треба його «розблокувати». Простіше кажучи, навести смартфон на QR-код.

Байк, який я намагалася розблокувати, чомусь довго не піддавався. Можливо, бо лежав на тротуарі, а не стояв, як зазвичай. Тому я присіла біля нього і довго наводила на той клятий QR-код Зі сторони, мабуть, це виглядало дивно — я ніби сиджу на асфальті з нахиленою головою та руками, що тягнуться до керма

Десь за дві хвилини до мене підбіг незнайомець.

— Дівчино, так це ви байк розблоковуєте? Я подумав вам погано! Побачив, загальмував — он там машину біля дороги припаркував (показує на іншу сторону дороги за світлофором). І біг, думаю, треба ж скоріше!

Я подякувала, а потім ми з ним разом спробували розблокувати мій орендований байк. На цей раз все вийшло — я поїхала по справах, а незнайомець побіг до свого авто.

Буквально за півгодини я зайшла в підземний перехід метро і зрозуміла, що тут немає жодних пристосувань для переміщення велосипеда/дитячого візочка/інвалідного візка. Робити нічого — взяла байк під руки і уявила, що «це просто вправа на руки, а про те, як незручно все це для людей з обмеженими фізичними можливостями, мам з візочками і таких як як, на байку, — я подумаю потім».

В ту ж мить до мене підійшов вже літній мужчина.

— А що ж ви його сама тягнете? Дочекалися б мене — я б на початку ще допоміг.

Врешті, я знову подякувала та поїхала додому.

Можливо, в Києві дійсно не найкраща ситуація з пандусами, бордюрами та велодоріжками.

Але одне я знаю напевно — в нас найкращі у світі люди

#я_так_бачу