17 червня — особливий для мене день. Рік тому я заснувала цей | Українка про українське

17 червня — особливий для мене день. Рік тому я заснувала цей канал і опублікувала тут перший допис.

За рік багато чого змінилося — мій Telegram-канал, який тривалий час мав аудиторію в 49 підписників (о, як я раділа, коли вас стало більше 50!) нині читають більше 3000 людей. І я знаю, що це точно не кінцева цифра.

За рік я значно виросла, як особистість. Тут я висвітлюю тільки один бік свого життя — громадянки України, патріотки, людини, якій не все одно. Та поза каналом відбувається багато всього, що зумовлює мій особистий ріст. Серед моїх головних змін — збільшення толерантності (і як наслідок — зменшення категоричності), більш глибоке розуміння людей і обставин. Сподіваюся, ви помічаєте це в моїх дописах.

Все в житті відбувається тоді, коли має відбутися. Цей канал не міг не бути, тому що рік тому мене переповнювало бажання ділитися. Я нещодавно перейшла на українську та зрозуміла, що значно переоцінила своє знання рідної мови. З’явилися складнощі не тільки з перекладом, і й більш глибокі — психологічні. Страх говорити українською з людьми, які все життя тебе знали російськомовною. Страх виглядати кумедно, коли поповнюю свій словниковий запас новими словами (бо я ж маю бути профі у мові та письмі, бути некомпетентною — яка ганьба!). Цей канал допоміг мені пропрацювати ці страхи. Я їх не приховувала — зробила все навпаки. Виставила їх на всебічний огляд і замість осуду отримала… підтримку.

За рік мені написало з сотню людей, підписників каналу. Я досі зберігаю скріни цих повідомлень в телефоні. Здається, стільки «дякую» я не чула ніколи. Ніколи не почувалася настільки корисною, потрібною та часом навіть необхідною.

Мені писали люди, які завдяки моїм дописам перейшли/повернулися до української. Які завдяки моїм дописам відчули силу продовжувати боротьбу за викладання українською в вишах російськомовних міст, обслуговування українською в закладах наполовину ватних містечок і селищ. Одного разу написав чоловік, колишній атовець, якого українська в свій час врятувала від самогубства. Не мій канал, не мої дописи, але коли він натрапив на нього — це надало йому сил.

Не знаю, чи маю я право розкривати всі ці секрети, довірені мені. Не знаю, як я могла сумніватися рік тому, ставити собі питання: «Та кому потрібен той канал?»

За рік його ведення я десятки разів мала підтвердження тому, що ми, українці, коли відстоюємо право на власну ідентичність, можемо звернути гори. Ми маємо якусь фантастичну силу об’єднуватися через проблеми, що загрожують нам, як нації. Ніщо нас так не згуртовує, як наступ влади на українську мову, свободу, історію. Наскільки це фантастично — бути частиною народу, який має в собі цю неймовірну силу, що передається із покоління в покоління. Силу, яку не змогли знищити режими, заборони і навіть Голодомор.

Якщо ви дочитали аж до цього місця — хочу вам подякувати Я не вмію говорити про власний канал коротко — такі історії не можна розказати нашвидкоруч. Я просто знаю, що без підписників (без вас!) мої зміни та розвиток каналу був би неможливий. Я завжди повертаюсь сюди ніби в теплий дім, в коло однодумців. Тут не треба нічого пояснювати, не треба боятися, що твою точку зору чи відчуття патріотизму сприймуть за «шароварщину» — тут зрозуміють навіть натяки!

Як це цінно та важливо для мене!

Дякую вам, друзі! Дякую, що читаєте, донатите, даєте зворотній зв’язок, надихаєте своїми історіями, довіряєте.

Ще так багато всього треба обговорити, стільки тем підняти, стільки прихованого озвучити. Не губімося та — говорімо українською!