​​ Не треба слів, пророщених в теплі... Не треба слiв, проро | Віршолюб

​​ Не треба слів, пророщених в теплі...

Не треба слiв, пророщених в теплi,
Пустопорожнiх дзвоникiв на збруї –
Ти ж не питаєш вазу на столi,
Чому вона за лiтом не сумує,

Не докоряєш стомленим дверям,
Що зустрiчi з тобою не зрадiли…
Ти зайвих почуттiв безглуздий крам
Розмiнюєш на дотики до тiла.

Як їх багато: промiнь, вiдблиск, снiг,
Тепло крижини, наче нiжнiсть ката…
А я вже так стомилася од них,
Що втому перестала вiдчувати.

То що? Я занiмiла. Я мовчу.
Напнулася на лiжку, мов вiтрило…
Чого ти хочеш? Запитай свiчу,
Чому вона на ранок догорiла.

Марина Брацило