Натомість Москва прагнула міцно утримати незалежну Україну в о | SHURUBURA (думки)
Натомість Москва прагнула міцно утримати незалежну Україну в орбіті Кремля та розглядала спроби України розпочати демократичне європейське майбутнє як екзистенційну загрозу авторитарній Росії, якій необхідно запобігти практично за будь-яку ціну.
Протягом усього свого правління у зовнішньополітичному мисленні Володимира Путіна домінувала необхідність або контролювати Україну, або розтрощити її. Його розворот від ранньої співпраці з Заходом до конфронтації у стилі холодної війни став прямою відповіддю на Помаранчеву революцію 2004 року в Україні. Десять років по тому, коли мільйони українців знову вийшли на вулиці на захист свого європейського вибору і демократії, що зароджується, Путін пішов іще далі і наказав своїм військовим втрутитися. Захоплення Криму у 2014 році й окупація східної України підготували ґрунт для повномасштабного вторгнення цього року та продемонстрували готовність Путіна піти на значні жертви заради «вирішення українського питання».
Хоча прихильники умиротворення цілком можуть не знати про справжні наміри Росії, українці не мають таких ілюзій. Вони до болю знайомі з глибоко укоріненою в Росії культурою заперечення права їхньої країни на існування. Вони також зазначили, що російська риторика щодо України ставала дедалі радикальнішою за кілька місяців до вторгнення. Сам Путін у липні 2021 року опублікував шалене історичне есе на 5000 слів, яке багато хто порівняв з оголошенням війни українській державності.
З наближенням початку військових дій одержимість Путіна знищенням України ставала все очевиднішою. Він проголосив Україну невід'ємною частиною власної історії, культури та духовного простору Росії, водночас засудивши нинішню українську державу як нелегітимну «анти російську», з якою більше не можна миритися.
Протягом перших шести місяців вторгнення геноцидальні наміри Росії стали ще очевиднішими. Чиновники режиму регулярно ставлять під сумнів подальше існування України, а дебати про бажаність геноциду в Україні стали повсякденною темою російського телебачення, контрольованого Кремлем. Тим часом державні ЗМІ послужливо роз’яснили, що обіцяна Путіним «денацифікація» насправді означає «деукраїнізацію» України.
Ці слова, від яких кров у жилах холоне, були більш ніж підтверджені справами. Російська армія при наступі застосовувала масовані артилерійські обстріли, щоби знищити цілі українські міста та селища разом із їхнім цивільним населенням. Уважається, що лише в Маріуполі було вбито десятки тисяч людей, коли російські війська методично руйнували українське приморське місто.
У регіонах, що перебувають під російською окупацією, путінські війська систематично вчиняють масові вбивства. У звільнених районах неодноразово виявляли групи постраждалих із зв’язаними руками та слідами тортур. Мільйони мирних жителів України були насильно депортовані до Росії, зокрема тисячі дітей. Ті, хто залишився, зазнають тактики терору, аж до викрадення та захоплення заручників. Українська мова була видалена з усіх аспектів суспільного життя, а батьків, які відмовляються піддавати своїх дітей російській ідеологічній обробці, попереджають, що вони ризикують утратити опіку.
Зважаючи на відкритість планів Росії щодо знищення української нації, не дивно, що переважна більшість українців рішуче виступають проти будь-якої угоди з Кремлем за принципом «земля в обмін на мир». Вони визнають, що врегулювання шляхом переговорів, згідно з яким частини України переходять під контроль Росії, прирече мешканців цих регіонів на геноцид і прокладе шлях до наступного російського вторгнення після того, як пошарпані збройні сили Путіна перегрупуються і переозброяться. Замість того, щоб змиритися з цією похмурою долею, існує рішучість продовжувати боротьбу доти, доки не буде забезпечена вирішальна перемога. Зіткнувшись із руйнуванням своєї нації, більшість українців уважають, що вони не мають іншого вибору.
У засобах масової інформації війну в Україні часто зображують як боротьбу між Росією та Заходом, але таке геополітичне уявлення вводить в оману.
