Давно не говорили ми про діда, який дуже полюбляти гратись у | 📚ВРАЖЕННЯ UA
Давно не говорили ми про діда, який дуже полюбляти гратись у відеоігри, замість того, щоб писати заключну частину триолгії :) Хоча ця книга цілком самодостатня.
Авторка відгуку: Olha Zalutska
Є дві речі, які я ще не робила: чомусь жодного разу не писала відгуки у цій групі, а також ніколи не перечитувала книжки вдруге, навіть найулюбленіші. Тож ця книга зламала систему. У всіх розуміннях цього слова.
“Сліпобачення” канадського фантаста Пітера Воттса — це наче ковток свіжого повітря, щось абсолютно нове, нестандартне, і ні на що не схоже. Тверда наукова фантастика із вкрапленнями кіберпанка, елементами альтернативної історії та розлогими філософськими роздумами— це якщо коротко.
У центрі сюжету — перший контакт людства із інопланетною формою життя. Тисячі чужорідних зондів непомітно підлетіли до Землі, просканували її на всіх частотах і яскравими вогнями згоріли в атмосфері. Після цього ... нічого не відбувалось. Ні прямого контакту, ні вторгнення, ні навіть повторного сканування — взагалі нічого. Лише через деякий час астрофізикам вдалось відслідкувати сигнал, надісланий цими зондами у напрямку хмари Оорта, тобто віддалених околиць Сонячної системи. Туди ж вирушає екіпаж із Землі для вивчення інопланетного артефакту та спроби встановлення будь-якого зв'язку з ним. І перш ніж ви подумаєте, що це банальний сюжет і ідея зовсім не нова, я вас запевню: тут не все так просто. У Воттса і прибульці досить незвичні, і люди — уже не зовсім люди. Але про все по порядку.
Іще Станіслав Лем у своїх творах припукав, що інопланетне життя не обов'язково має бути схожим на наше, воно може мати абсолютно іншу біологію, хімію та непідвладні нашому розумінню способи контакту з довколишнім світом, який ми здійснюєм за допомогою наших органів чуттів. Чого тільки вартий живий океан із планети Соляріс. А співвітчизник Воттса — Вільям Гібсон, у своєму похмурому баченні майбутнього зображує людей, які уже не здатні жити без “покращень” - різноманітних імплантів, що перетворюють крихких по своїй тілобудові homo sapiens на кіборгів. Пітер Воттс надихнувся обома, але створив свій світ, у якому обидві ці концепції набули найнесподіваніших втілень. Ну і як не згадати про вампірів — окремий, хижий вид людей, що вимер тисячі років тому та був знову штучно виведений на основі древніх зразків ДНК (ось вам і альтернативна історія). Один із них і є капітаном корабля, що полетів у розвідку.
Через такі яскраві образи автор зображує проблематику ідей транс- та постгуманізму, а також ставить перед читачем питання: що таке саме життя?, що можна назвати живим?, де та межа, яка відділяє предмет від організму? Чи можна камінь вважати живим? А рослину? Вірус, бактерію? А чи є живими істоти, які харчуються магнітними полями і радіацією? Воттс роздумує над цими питаннями, та відповіді нам так і не дає. Це вже читачу варто вирішити самому. Але основна ідея, що ніби тонка червона нитка, пронизує увесь текст — це визначення свідомості. Автор намагається з'ясувати її місце на еволюційній канві та чи так вона необхідна для існування інтелекту у різних форм життя.
Це ще далеко не повний список тем та ідей, які втілені у “Сліпобаченні”. Більше того, книга достатньо навантажена великою кількістю термінів та наукових концепцій, читати її буває складно, деякі речі стають зрозумілими лише при повторному прочитанні. Але насправді це того вартує, адже окрім насиченого сюжету та ексцентричних персонажів вражає неймовірний стиль написання, “мова автора”. У Воттса сам текст — це чисте задоволення. Замість звичних оповідей від першої чи третьої особи, він заглиблює нас в свою історію через прохання уявити себе на місці головного героя. “Уяви, що ти Сірі Кітон”, - так починається і закінчується книга.
Особисто для мене ця історія стала справжнім відкриттям, була прочитана уже двічі і спонукала до подальшого знайомства з творчістю Пітера Воттса.
