«Останні 8 років працюю у лікарні прифронтової зони на Донеччині. За цей час я бачила багато, але коли на операційному столі 6-річна дівчинка запитує: «Я не помру?», а потім у неї зупиняється серце… Це неможливо описати словами.
24-го життя пішло шкереберть: до лікарні, яка за останні роки забула, що таке фронт, почали привозити десятки поранених цивільних.
Найбільше було шкода дітей. Хлопчик відносив літній сусідці сніданок, а щойно відійшов – у будинок прилетів снаряд. Бабуся загинула, а він, увесь в осколках, потрапив до нас.
Того ж дня оперували 6-річну дівчинку. Мама у сльозах, дівчинка весь час запитувала: «Я не помру?» І тут у неї зупиняється серце. 10, 20, 30 хвилин відкачуємо. А в голові її запитання: «Я не помру?». Коли надія вже зникла, на моніторі з’явилася лінія пульсу. На це неможливо було дивитися без сліз. Для такої роботи потрібні сталеві нерви»
Неймовірні історії наших лікарів під час війни у проекті – «Дякуємо серцем».
