Війна за пам’ять Нещодавно українська історична спільнота б | WikipedUa
Війна за пам’ять
Нещодавно українська історична спільнота була розколота й поляризована. Причиною стала дискусія навколо обрахування числа жертв Голодомору. За результатами досліджень 2010 було визначено цифру 3,9 млн., але при цьому обраховувалися лише померлі від штучного голоду і лише в адміністративних межах УРСР. Нові ж дослідження, опубліковані Національним Музеєм Голодомору-геноциду, наводять цифру 10,5 млн., але в неї враховуються й жертви серед етнічних українців Північно-Східної Слобожанщини, Кубані, Східного Донбасу, а також розстріляні й інші закатовані під час репресій. Тож, для юридичного визначення геноциду друга формула обрахунку підходить більше, адже для кваліфікації тут має значення не кількість жертв чи спосіб, а спрямованість масового вбивства.
Якби ця дискусія відбувалася виключно в межах академічної науки – це було б цілком прийнятно, втім наразі вона вийшла далеко за межі стін академічних установ. Тож варто, дещо пояснити більш широкій аудиторії. Спроба дискредитації досліджень, що наполягають на цифрі 10,5 млн., вже перетворилася на спробу заборони перегляду цифри 3,9 млн. як такої. Тут підсвідомо з’являється аж два здогади, щодо яких неможливо щось довести, і дуже хочеться вірити у відсутність таких «змов»:
1) комусь настільки не подобається, що кількість жертв Голодомору перевищує 6 млн. - вже фактично сакралізовану кількість жертв Холокосту (перегляд якої неформально заборонений у деяких країнах), що ці хтось готові зробити будь-що аби згоди в цьому питанні не було
2) сакразілація цифри 3,9 млн. має на меті в подальшому розкласти її на етнічні складові і поставити під питання чи був це геноцид взагалі (українці становлять абсолютну більшість серед загиблих, але до 2014 постійно використовувалася формула, яку вкрай важко спростувати - «гинули не тільки українці»).
Головна проблема наразі полягає в тому, що одна зі сторін конфлікту широко використовує медійні можливості і залучає на хайпі багато відомих і справді шанованих істориків. Говорив з кількома вживу, намагався дізнатися справжні мотиви. Відповідь здебільшого була приблизно така – «попросили шановані люди, а сам я займаюся своїм ХІІ/ХV/ХІХ (чи ще якимось) століттям і далекий від конкретики в питанні 1930х».
Академічна сторона дискусії насправді цікавить мало (сам я також не дослідник 1930х). А от обурює реакція державних установ – замість того, щоб взяти на щит пропаганди потрібні державі дослідження і припинити публічний безлад, державні інституції самі лише сприяють його пожвавленню, підтримуючи одну зі сторін (різні інстранції – різні сторони).
Державна пропаганда потрібна і вона ніколи не базуватиметься на виважених історичних аргументах. Той, хто буде стверджувати зворотнє – просто не розуміє як і для чого пропаганда потрібна. Історична правда потрібна не всеукраїнській аудиторії, а науковцям – бо лише в академічних дискусіях народжуються справжні істини. Але справжні істини – потрібні не для пропаганди. Наукові дослідження мають читати політики, а пропаганду – широкий загал. А от проблема сучасного світу в тому, що широкий загал вже майже не відрізняється від політиків. Рівень більшості у владній верхівці сьогодні вкрай низький, тому й на політичні рішення зараз впливає жовта преса, а не академічна наука.
На фото – круглий стіл «Голодомор-геноцид 1932-1933: висновки історико-правових та криміналістичних досліджень щодо встановлення чисельності жертв». Київ, прес-центр «Українські новини», 09.ХІІ.2021
