20 червня щороку людство відзначає День біженців. Не «святкує» | #мысфрейдом

20 червня щороку людство відзначає День біженців. Не «святкує», звісно, - а саме відзначає. Бо вигнання – це трагедія і нещастя, а вони – не привід для святкувань. Ті, хто намагаються допомагати біженцям, зокрема ми у Проєкті «Без Кордонів», мріють про те, що колись цей день буде винятково частиною минулого, згадкою про те, що колись у людей була потреба шукати на чужині захисту від переслідувань вдома. Але натепер усе – навпаки: щороку кількість біженців і шукачів притулку в світі лише зростає.

У Всесвітній день біженця 2021 року в Україні масово шукають притулку люди, які ще рік тому і не думали, що їм колись доведеться це робити. Передовсім, мова про білорусів та білорусок, які прагнуть свободи і справедливости для своєї країни, і через це потрапляють під репресії мінського узурпатора та його режиму. І якщо у серпні та восени минулого року люди, які були змушені виїхати з Білорусі, часто бажали залишитися в Україні – відтоді дедалі частіше ми бачимо бажання білоруських вигнанців переїхати до інших, безпечніших країн. Бо протягом останніх десяти місяців, декларуючи солідарність із продемократичною активною частиною білоруського суспільства, українська держава зробила надто мало, аби справді полегшити умови перебування громадян Білорусі в Україні. Ба більше, на пропозиції громадських організацій змінити умови перебування і працевлаштування білорусів і білорусок в Україні, запровадити для них статус тимчасового захисту, чи зробити інші відповідні кроки – державні органи відповідають, що такої потреби не існує, а тих людей, які потерпають через бюрократичні обмеження для перебування в Україні, статистично надто мало, аби думати про запровадження таких заходів. Офіційно – окремих, індивідуальних історій переслідувань, страждань, катувань, ув’язнень, розлучення із рідними, недопущення до навчання і роботи, про кожну з яких можна написати вражаючий журналістський лонґрід, або й літературний твір – «надто мала кількість», щоби офіційно на це адекватно реагувати. В української влади, вочевидь, дуже глибока вимірювальна чаша страждань, яку навіть те, що відбувається від серпня 2020 року прямо за північно-західним кордоном, ніяк не переповнить.

Більшість із тих, хто змушені виїхати з Білорусі, не просять статусу біженця в Україні. І причина цьому – передовсім умови, в яких перебувають в нашій країні шукачі притулку. Дізнаючись, що ті, хто просять захисту в України, мають тимчасово віддати паспорт і отримати натомість на руки довідку, яка навіть не є посвідченням особи; що шукачам притулку не допомагає держава – але при цьому і не створює умов, за яких вони не можуть легально працевлаштуватися; що зустрічі із державним апаратом в Україні майже завжди мають відчутний корупційний шлейф; і зрештою, що силові структури України дотепер співпрацюють із лукашенківськими силовими структурами – навіть найбільші білоруські оптимістки й оптимісти починають думати, куди виїхати, аби опинитися у більш людських і безпечних умовах. І це – чи не найочевидніший індикатор того, в якому стані перебуває система притулку («міжнародного захисту») в сучасній Україні.