Це закономірний наслідок розвитку соціальних наук в самій РФ: | політ технолога ✙
Це закономірний наслідок розвитку соціальних наук в самій РФ: починаючи з пізнього СРСР на кафедрах часто домінували прихильники світ-системного аналізу в трактуванні Валлерстайна. Близькість Валлерстайна до марксистів зробила його можливим для рецепції у пострадянському прочитанні - із політологів найбільш значним тут слід назвати Сергія Дерлугьяна.
В 90-х на кафедри додалися так-сяк прихильники капіталізму, вестернізації і традиційних західних теорій політичної модернізації. Сказати що там вони були досить успішними - не зовсім коректно, адже значною мірою 1990-2000і роки були останніми роками коли академічний дискурс цих векторів серед кафедр Заході міг вважатися домінуючим. У чомусь це можна проілюструвати через популярність ідей Фукуями в 1990х, і швидку їх кризу після 11 вересня 2001 року. Тоді ж теорія політичної модернізації зазнала нищівних ударів здебільшого від дослідників неопатримоніалізму і інших нюансів які в неї погано лягали - тут я би особисто виділив Шмуеля Ейзенштадта. На Заході формувався досить відчутний розворот до постпозитивізму, різноманітних критичних, постмарксистських і т.д. нормативних теорій, які мало лягали на російську реальність і власне запити держави від академічної сфери. Нові кризи 2000х розмили ґрунт і під старими «капіталістами» та політмодернізаторами з кафедр, і притомну силу в РФ вони так і не склали. У той же час, колишні марксисти активно влилися в русло світ-системщиків і різних прихильників теорій залежного розвитку.
В результаті усі ці академічні механізми були значною мірою додатком до влади РФ - в голодні 90-і і початок 2000х обслуговувати владні запити було ледве не останньою можливістю підтримувати резинку штанів. Втім зворотній процес так само діяв: економісти-міжнародники прихильні до теорій залежного розвитку (світ-системного аналізу тощо) формували для влади порядок денний і методологію ставлення до глобальних процесів.
Невідворотну зміну позицій РФ у бік який ми бачимо зараз дуже часто малюють від Мюнхенської промови Путіна і вторгнення в Грузію в 2008 році, що втім є коректним лише щодо пострадянського простору. Набагато більш придатна у міжнародному розрізі оптика - рахувати це від створення БРІКС, яка несла в собі імпліцитну конфронтацію із «Старим світом» уже за принципом свого об’єднання - країни що розвиваються проти гегемонії США-Європа-Канада. Ідею про створення БРІКС, до речі, висунув такий само міжнародник-економіст у російській політиці прем’єр Примаков, який був вихідцем з Інституту міжнародної економіки АН СРСР. Він у такому ж «антиколоніалістському» угарі свого часу розвернув свій літак, зірвавши власний візит до США і зустріч з Держсекретарем на знак протесту у бік військової кампанії НАТО проти Югославії. Увесь антиколоніалізм завжди був і лишається придатним інструментом міжнародної політики по реалізації власних інтересів (а ніякою не священною боротьбою за свободу поневолених туземців), тому тут дії РФ лише копіюють те що робити інші держави раніше - наприклад, наввипередки спонсуючи антиколоніалістські рухи в Африці для перехоплення контролю над регіонами які цікавили найбільше.
Ситуація вся у тому, що цю фігню вигадав не Путін. І просунув не він сам. А тому РФ ще дуже довго не буде мати можливості повноцінного вестернізування навіть у разі демократичної революції (сам сміюсь) чи його смерті. Просто тому, що соціальний апарат який обслуговує машину не може їхати в інший бік - більше того, академічні настрої детермінували позицію Путіна не менше ніж власні його хотілки.
Тому, не читавши Валерстайна не думайте що хоч трохи розумієте поведінку Путіна і політику РФ в міжнародному розрізі.
