Нині на звичайній (під час війни і надзвичайно незвичній) Вели | Юрій Сиротюк

Нині на звичайній (під час війни і надзвичайно незвичній) Великодній службі, під час проповіді отець плакав.

Намагався казати святкове казання у нашвидкоруч склепаній каплиці, серед різношерсної публіки чоловіків, яких зібрала до купи війна і військкомати, а сльози лялися в нього з очей і він не міг стриматися.

Стрій вояків походженням з різних місцин, парафій і віросповідань, у різних одностроях мовчки сопів у відповідь.

З цього боку схлипувань не було.

У когось сльози мовчки капали в унісон з сльозами священника, хтось повище підіймав голову.

Козаки ж не плачуть.

(Певно не в такому місці і атмосфері і не в таких кошиках-вояцьких касках отець готувався зустрітися паску).

Але враз отець перемінився.

Сльози щезли.

Очі наповнилися невимовною Радістю.

Вони сяяли.

Світилися.

І радість і світло наповнила все навколо.

Ми йшли з церкви як з зібрання, а не просто з приміщення, і голосно сміялися.

Світилися.

Були щасливими.

Без страху.

Далі сніданок з крашанками і паскою і різними звичаями в чисельнику і однією живою церквою в знаменнику.

Цю проповідь ми заповнимо назавжди…

Як і спів гуртом «смертю смерть подолав»…

Ми точно найщасливіше покоління українців крізь століття…