ОСТАННІЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД Цими днями минає 55-та річнця почат | Zentropa Ukraine
ОСТАННІЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД
Цими днями минає 55-та річнця початку, маловідомої, однак вельми знакової війни, що тривала майже 24 роки, і була певно останньою (поки що?) війною, яку вели білі люди у виключно своїх інтересах. Мова про Південно-Африканську прикордонну війну, яку провадила Південно-Африканська республіка на території контрольованої нею Південно-Західної Африки. Схожою по ситуації, але менш тривалою, була хіба що Родезійська війна в Буші.
Навідміну від Балканських війн 90-х чи близькосхідних та афганських конфліктів, європейці ані різали в цій війні один одного (програючи врешт-решт всі разом), ані відстоювали інтереси (((глобального капіталу))).
Південно-Африканська республіка - остання держава, яка в самій декларації про свою незалежність та конституції проголошувала за основу інтереси білих людей та християнські цінності - боролась за владу над терирією, нині відому як Намібія. Ця територія, в минулому Німецька Південно-західна Африка, перейшла під контроль тоді ще залежного від Британії Південно-Африканського союзу, а відтак після проголошення в 1961 році незалежності залишалась під протекцією Преторії. Більше того, на цих землях мешкала значна кількість білих людей (нині цей відсоток сягає 7%, в 1960-ті роки був очевидно більшим), німецького та нідерландського погоходження, споріднених з африканерами ПАР, що додавало війні особливого значення.
Така ситуація не влаштовувала ані глобальний капітал, що прагнув використання ресурсів цих територій, разом з перетворенням населення, і передовсім його білого ядра, в толератні помиї, ані корисних ідіотів з "соціалістичного світу", які з іншого боку підточували де-факто антиглобалістичні режими в ПАР та Родезії.
Повстанські негритянські угрупування Намібії в ході бойових дій переходили, зокрема до Анголи, яка після 1975 року отримала незалежність від Португалії, що змушувало збройні сили ПАР вести бойові дії і на теренах цієї країни. На додачу до цього повстанцям сприяла Куба, і опосередковано СРСР, що виводило цю локальну війну на світовий рівень.
Загалом як у всій історії боротьби білих людей на цих землях спостерігаємо дивовижну одостайність дій як СРСР (в купі з більш революційними сателітами, такими як Куба), так і Заходу. Це стосується як рішень ООН по Намібії (і визнання "міжнародною спільнотою" одного з негритянських угрупувань легітимним представником всіх намібійців, хоч навіть далеко не всі негри погоджувались з цим фактом), так і самої війни. Бої, які велись за сприяння бійців Фіделя Кастро, вилились зрештою в тріумфальні візити в Намібію Маргарет Тетчер. Така от діалектика.
Про історію самих бойових дій радимо звернутись до спеціальної літератури, скажемо лишень, що попри всі санкції і блокади, нащадки нідерланських селюків різали на капусту дикі дивізії африканських племен, які були підсилені кубинськими революціонерами та радянськими інструкторами в вельми непристойних для останніх пропорціях.
Сум весь в тому, що війна завершилась не через поразку військ ПАР, а, як часто це трапляється, через злив режиму апартеїду згори. Так чи інакше можливо досвід тисяч білих чоловіків, які через це пройшли і досі є тим, що рятує білих в ПАР та Намібії (наразі в цій країні білі та негри співіснують досить мирно і без проблем, чого не скажеш про ПАР) від повного геноциду. (Втім, слід зауважити, крім атаки Євгена ТерБланша на парламент ПАР 1994 року, жодних збройних способів запобігти трімфу ліберастів теж таки не було).
Примітно, що наявність білих колоністів, які відігравали провідну роль в політиці, так чи інакше вберегло країни півдня Африки від нескінченних переворотів, які дошкуляли існуванню решти країн субекваторіального регіону цього материка.
Так чи інакше, ця остання війна білих і останні хрестовий похід дають нам чимале натхнення.
