У вівторок зранку мені подзвонив батько в якійсь справі. Після | Back to school in your 30s

У вівторок зранку мені подзвонив батько в якійсь справі. Після того, як ми все обговорили, він уточнює:
- А ти де? І що за дивна луна?
- Та я в універі, вже 15 хвилин стою в туалеті перед дзеркалом, намагаюсь зробити проділ у волоссі, щоб зверху не було сивих волосин, щоб моя різниця в 50 років з моїми одногрупниками була не така очевидна.
- Мда, - після певної паузи, - я б посміявся, але мені стало трішки сумно.
Хоча, насправді, зробити щось із волоссям набагато простіше ніж зробити щось з повіками, які стають як ганчірочки, якщо я не доспала 14 годин необхідного мені сну. А це, власне, щодня, тож…
Але сьогодні не про це. Сьогодні про небіологічного прірву між поколіннями. Я не знаю як під це зробити підводку, тому одразу наведу приклад.
Викладачка порадила нам взяти підручник в бібліотеці авторства якихось трьох чуваків, в одного з них прізвище Мавродій. Я повертаюсь до найближчого одногрупника:
- Цікаво, це той самий?
- Так-так, це той підручник, який нам треба взяти.
- Ні, я маю на увазі це той самий Мавродій? - а у самої в голові вже тривожна сирена “Алярм! Алярм! О боги, покинь! Навіщо ти вирішила це перепитати? Окрім того, що це несмішний плаский жарт, вже стало очевидно до чого веде цей діалог”.
- Я навіть не в курсі. Він у нас викладає?
На хвилиночку! А це ще до всього був наш староста. Я скинула йому статтю на вікіпедію про Мавродія. Не знаю навіщо. Звісно, після того, як знайшла дефібрилятор і реанімувала себе від серцевого нападу. Він мені на це відповів, цитую: «цікавий товариш».
Я чогось одразу згадала як ми в школі доводили вчительку з англійською мови, якій вже тоді було років 300, питаннями чи вона застала Петра Першого. І ще згадала свого родича, який любить пародіювати те “як говорить молодь” і звучить це приблизно “прикинь мала внатурі короче”. А тепер вони - це я.
І це був не окремий приклад, це терер моє життя.
Якось інша викладачка намагалась пояснити на простих прикладах складну мат аналітичну тему і прозвучала фраза “а що ж тоді робити у четвер? Напевне їсти рибу.”. Мабуть, вона очікувала якогось схвалення у вигляді сміху чи усмішок як реакцію на свій каламбур, але натомість запала мертва тиша. Всі хлопці почали розгублено переглядалась один з одним, а вона благально подивилась на мене. Не уявляю чого вона очікувала.
- Ну типу четвер - рибний день, - це я вирішила допомогти їй своїм уточненням. Не уявляю чого я очікувала.
Це не допомогло, пацани продовжували мовчати з виразами обличчя цеглинкою, а викладачка швидко змінила тему. Було видно, що у неї лишився неприємний осад.
Ще через тиждень та сама нефартова викладачка сказала фразу “не хочу грати в гру зіпсований телефон”. Коли стало очевидно, що ніхто її не зрозумів, всі мої одногрупники повернулись на мене. Одночасно. Як маленькі сурикати, підняли голову і всі як по команді повернулись в мій бік. Бо тепер вже стало очевидно: я експерт з античності і можу пробувати перекладати з мови наскельних малюнків на їхню.
- Ну знаєте гру Майнкрафт?
- А так, я грав в дитинстві, - щось приблизно таке вони всі загомоніли у відповідь.
- Так от, це майже те саме.

І так щодня.

А я в дитинстві грала в гру «закинь камінчик в жерстяну банку з-під фарби». І не тому, що ми були бідні, а тому, що ця гра офігенна.