2022-02-04 22:18:26
«Паралельні матері» Педро Альмодовара, на диво, вкрай злободенне кіно. Одне з найбільш політично виразних і водночас обов'язкове у фільмографії режисера. Хто не слідкує за політичною ситуацією в Іспанії, може не відразу зрозуміти гостроту щодо закону про історичну пам'ять і його популістської інструменталізації (тому що ліві інструменталізують її не менше за правих, хоча режисер про це не говорить у картині, звісно ж). У цьому сенсі Альмодовар дуже старомодний, говорячи про те, що перш як іти далі, треба упокоїти своїх мертвих. І хто б не казав про оберненість у майбутнє, на нас прямо впливають минулі покоління. Останні сцени фільму можуть зачепити оскомину через неприємні паралелі з нашою сучасною політичною ситуацією, проте в сухому залишку в нас самих близько 28 тисяч братських могил жертв комунізму, голодоморів і війн, а відтак, сотні тисяч тих, хто так і не повернувся додому та не був похований із гідністю — наша «історична амнезія» ще триває.
Хоча сам фільм — не сухе політичне висловлювання, це передовсім дуже інтимна історія про материнство. При тому, картина показує відразу три історії емансипованих жінок, які роблять свій вибір бути чи не бути матерями в різні періоди свого життя. Перед ними стоять моральні дилеми, які далеко не обмежуються вибором кар'єри чи родини. Вони міркують про те, як співвідноситься материнство та жіночність і відколи жінки навчилися обходитися без чоловіків. Як і в попередніх роботах, режисера не цікавлять чоловіки на екрані, вони постають лише тлом історичної драми, яку вершать жінки. Деколи проблемою, деколи опорою, проте не суб’єктом. На екрані лише героїні: від персонажа Пенолопи Крус до покоївок. Довершує все цілком плакатна сцена, в якій режисер маніфестує, що жінки завершують те, чого не змогли чоловіки. Ця смислова поліфонія виглядає настільки природною в кадрі, що після перегляду ще довго лишається її багатоголосся, а проблеми героїв починають суголосно звучати і в інших культурних традиціях.
365 viewsedited 19:18
Н
