Серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказую | Я родом з УКРАЇНИ - my Ukraine

Серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказують на особливості зовнішності (Білян, Боголіп, Гожий, Гладиш, Здоровега, Краса, Прикраса, Синьоока, Світлана, Ясна); особливості характеру (Безсон, Будило, Веселун, Буян, Завид, Жадько, Забава, Лагода, Ладомира, Милоніга, Несміяна, Услада, Шепетуха); час, місце чи погоду при народженні дитини (Годовик – на новий рік, Громовик – під час громобою, Гуляйвітер – у вітряну погоду, Дорога – в дорозі, Дюдько – в холоднечу, Зажинок – перед початком жнив, Квітан – у квітні, Новак – на молодику, Озим – на початку зими, Сніжана – під час снігопаду, Полада – після весняних свят Лади тощо); порядок народжених у сім'ї або кількість дітей (Первак, Одинець, Третяк, Осмак).
Слово струменить, як гірський потік, пливе, як річкова течія, ллється, як дощова злива. Саме звідси уявлення про подібність мовлення і річкової течії (порівняємо такі вислови, як "течія розмови", "розмова протікає", "плавна мова" тощо). Мовознавці доходять висновку, що старослов'янські "річь" і "ріка" походять з одного кореня. Дуже вірогідно, що найдавніші обряди ім'я наречення первісно здійснювалися біля води. До нас дійшла цікава писемна згадка (Г. Дяченко) про обряд освячення дитини, під яким слід розуміти наречення з купіллю та введення дитини до віри (показ Богам): "Родився увечір, а утрясь (вранці) Божат забожив його в купелі". Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши), взяла на себе відповідальність за виховання чужої дитини, в язичницькій релігії наших пращурів називалась божат (тобто кум). Як видно, стародавній обряд освячення й наречення дитини був пов'язаний з магічними заклинаннями над водою, що мали здійснюватися на світанку, а також символічною купіллю дитини, після чого здійснювався урочистий показ дитяти Богам – винос на природу до Сонця-Дажбога. Якими словами супроводжувався цей обряд, нам залишається тільки здогадуватися...
З **прийняттям християнства** обряд ім'янаречення (відомий також під назвою "йти за іменем" або "йти за молитвою") здебільшого відбувався наступним чином. Баба-повитуха сама або з кумами чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священника, щоб одержати ім'я. Причому воно обов'язково мало сприяти щастю та добробуту новонародженого, а таким могло бути або ім'я святого, якого мали відзначати найближчим часом, або ім'я відомої людини.
Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі та звичаєвого права, наприклад, дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне ім'я. Таке ім'я давалося й у тому разі, коли до церкви йшли без дарунків або коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою. Іван Нечуй-Левицький у повісті "Микола Джеря" описав таку ситуацію: "Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому й загубила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою".
Такі факти відзначали й етнографи. А. Малинка в праці "Родини і хрестини" (1898) писав: "Ім'я дитині зазвичай дається на честь святого, якого пам'ять святкується в цей день; якщо ім'я попадається незручне для вимови, то баба просить перемінити його: "Ой, батюшко, дайте інше яке, а то сього й зроду не донесу". І дійсно, такі випадки, йоли баба не в силах "донести" імені й перебріхує його до невпізнанності, не поодинокі, тому священикам і передписано давати більш вживані серед народу імена".