Вузлик “на смерть” Бабина скриня завжди стояла в одному місці | Я родом з УКРАЇНИ - my Ukraine

Вузлик “на смерть”

Бабина скриня завжди стояла в одному місці — в лівому куті біля ліжка. Часом бамбетлі пересувалися, лави двигалися, а скриня вперто притискалася до стіни і незворушно, цілими десятиліттями, споглядала на людську метушню. Малою я думала, що її просто ніхто не міг зрушити з місця, бо скільки я не намагалася, не могла навіть віко хоч трохи підняти. А так завжди хотілося зазирнути всередину – що за скарби баба там ховала?

Скриня була зроблена з відполірованого до блиску горіхового дерева, з трішки опуклою лядою (покришка). Збоку вона виглядала, як невеликий стіл. Баба Юстина покривала її рядном з домотканого полотна з червоними і чорними півниками. Коли сонячні промені нагрівали поверхню скрині, на ній приємно було лежати, мріяти і навіть подрімати.

Я знала, що скриня – це частина бабиного весільного посагу (приданого). Коли вона вийшла заміж за свого Петра (мого діда), цю шафарню (як часом називала її баба), наповнену вишитими рушниками, ряднами, сорочками, хустками та обрусами (скатерка) разом з подушками, периною та кожухом висадили на воза і випроводили в сусіднє село до родини молодого. Бабині батьки були добрими господарями, гарували (важко працювали) від ранку до ночі в полі, тому на селі вважалися заможними. Молодій парі вони щедро вділили коня, корову і з десяток породистих курочок з когутом (коли прийшли совіти, першим ділом вони відібрали в родини коня). Баба Юстина неохоче розповідала про ті часи, але я уміла витягнути з неї різні цікаві історії, “бо воно ж не відчепиться”.

Так я дізналася, що в баби першої серед сільських дівчат-ровесниць були справжні чоботи й коралі. Баба вважала себе щасливою – з дідом Петром їх не звели (віддали за багатого/багату заради вигоди), а вони познайомилися на вечорницях і закохалися. Батьки не перечили, і молоді побралися.
 
Остогидла до кінця року школа – з її лінійками, піонерськими галстуками, які треба було щоранку прасувати і начіпати на шию, збором макулатури (старого паперу), “патріотичними” святами й догматичними гаслами – , нарешті, випустила нас у літо… Попереду – канікули в селі, де можна було насолоджуватись сонцем, ставком, лісом, грибами, малинами, колгоспними садами з черешнями-щепами, ну й, особливо, незмінними бабиними смаколиками.

Переступивши поріг бабиної хати, я не повірила очам – скриня була широко відкрита, а баба Юстина, низько нахилившись над нею, явно збиралася проводити ревізію її вмісту. Так мені випало щастя побачити все те, що залишилось після різних історичних катаклізмів, які пролетіли в ХХ столітті над землями Західної України.

В лічені секунди я вже сиділа біля неї. В прискринку (маленькій шухлядці вгорі скрині) баба Юстина тримала свої “скарби”: коралі, срібний перстень, хрестики, іконки, воскові квіточки до вінків, наперстки, кольорові нитки до вишивання, пожовклі від часу світлини та стару поштову картку від родини з Канади. Вона задумливо перебирала своїми спрацьованими руками блискуче намисто, а я і собі за нею копирсалася в тому дріб’язку, кожна річ якого, очевидно, чимось була дорога для неї.

Обережно закривши шухлядку, баба перейшла, власне, до вмісту скрині. Одну за одною вона обережно виймала вишивані сорочки, піднімаючи кожну до світла, дбайливо промацуючи кожен рубчик, лагідно пройшовшись рукою по хрестиках вишиванок. Сорочки відкладалися убік, а вона вже витягувала іншу річ: вишиті рушники, різдвяний обрус, спідниці, хустки, оксамитовий горсик, який баба одягала тільки на великі свята до церкви.

Після того, як я допомогла їй розвісити надворі усі речі на шнурках для просушування, баба повернулася до скрині і витягла якийсь клунок, на вигляд – з одягом.

– Бабо, що це? – нетерпляче запитала я.

– Вузлик “на смерть”, – просто відповіла баба. А, побачивши тривогу на моєму лиці, почала розповідати.

З бабиної розповіді виявилось, що кожна добра газдиня готує собі вузлик “на смерть” – найкращу нову одежину, в якій її мають поховати. Жінки на Західній Україні ще з молодості відкладали речі до цього вузлика, який щороку ревізувався, речі просушувались на сонці, а старі чи вицвілі замінялися на нові.