Пишучи про «евакуацію» азовців, я тричі починаю речення і трич | Ostap Drozdov

Пишучи про «евакуацію» азовців, я тричі починаю речення і тричі стираю.
Ми, перебуваючи дуже далеко від епіцентру пекла, можемо продукувати безліч версій того, що сталося. Але остаточне й генеральне слово мають сказати самі азовці. Бо це було й залишається їхнє пекло.

Мені здається, найотруйнішу роль у цій історії грає слово «соромно». Усім за щось соромно.
Владі соромно визнати свій провал на південному-східному напрямку. Звідси – звичні для кварталівців підміни понять і острах узяти на себе відповідальність не лише за вдалі відеогастролі, але й за невдалі події цієї війни.

А суспільству соромно за те, що покривальна тактика «не на часі» забороняє сказати все, що люди думають про цю жахливу історію з Маріуполем і не лише ним. Я незримо бачу, як людей просто розриває з середини, але з усіх сил вони тримаються, щоб не нашкодити. Це дуже зріло й викликає повагу. Але це не знімає питання – лише відсуває на потім.

Єдині, кому точно не має бути соромно ні за що, - азовці. Кожен із них - уже канонізований у масовій свідомості незламний герой із надлюдськими можливостями. Це дійсно так! Коли доводиться здаватися в полон, аби зберегти життя в підземельній пастці, - в Україні не знайдеться жодного рота, який би сказав щось лихе на цю тему.

Як казав один мудрець, сором – найлюдяніше з почуттів. Якщо нам дійсно соромно - отже, ми людяне суспільство. А це передбачає добру пам’ять.

Обмін. Ось основне слово цієї історії тепер. Сподіваємся на обмін. А тоді вони самі все розкажуть, якщо захочуть.