Осінь, коли розірву все, що ще може рватися, і не там, де тон | Українська поезія📖

Осінь, коли розірву
все, що ще може рватися,
і не там, де тонко, а де вузли скам'яніли.
Я не відчуваю тіла, але відчуваю силу,
а далі усе вирішуватиме пекельна вага відваги.

Тримайся, як насінина, що на рунах овечих
мандрує з материка на острів, і ще на острів.
Як там було, у темряві? Лікті й слова такі гострі.
Наливкою із аронії бродить за вікнами вечір.

Вересень, вересень. Я ще встигаю принести
світла у бутлі, тобі на столі поставити.
Справа у точних означеннях. А також у тому справа,
що ані гра, ні подать не цікавлять мене.

Вулиці та історії наповнюються іменами.
Погляд очі в очі підпалює привокзальні
гаражі та халупи. І те, про що не сказали,
все одно відбувається: і насправді, і з нами.

Вересень, вересень. Я не пила тих трунків
стільки, щоб не пам'ятати глибини та готовності.
І листя червоне по річці пливе собі — і не тоне,
і я відчуваю тіло лише коли мерзнуть руки.

І там, де в нашій оповіді провалля, вузькості, тріщини,
для втраченого та набутого немає правдивої назви,
а отже — немає нікого.
Відвага живе в іменах.
Якщо я тебе не розчула — то повтори ще.

Катерина Калитко