*** Хмари, які пливуть над головою. Небо, схоже на вагонну бі | Українська поезія📖

***

Хмари, які пливуть над головою.
Небо, схоже на вагонну білизну.
Рухаються вервицею – теплою, живою,
мов політемігранти, що залишають вітчизну.

Рухаються від міста, рухаються з півночі,
зникають за пагорбом, де усе ще темно.
Звучать із ночі голоси півнячі,
як голоси панотців, які моляться за них щоденно.

Будь доброю, дорого вересневої хмари,
яка, ніби душу, несе дощ у своїй утробі.
Ось люди з замістя збіжжя везуть на базари,
правлячи слід на ранковому чорнотропі.

Довга дорога до невидимої Візантії.
Тиха проща до пташиної Палестини.
Діється осінь. Стаються дивні події.
І лише вересневі хмари здаються простими.

Осінь – найкращий час, аби писати в риму.
Писати в риму про осінь, як і щороку.
Римувати, мов готувати обійстя на зиму.
Мати за плечима цю робочу мороку.

Осінні слова виписуються виразно,
ніби кущі шипшини – запалені, небайдужі.
Спаяні граматикою тримаються разом
заримовані речі, мов порятовані душі.

Згадай восени про тих, кого ображали.
Згадай про все, що тут раніше творили.
Вогні за деревами, наче за вітражами.
Ще зовсім теплі вітри, ще тихі тварини.

Осінь приходить так, ніби вона назовсім,
ніби щось змінює поява її сміховинна.
Ти так серйозно чекаєш щороку на осінь,
наче вона і справді тобі щось винна.

А ось хмари пливуть над головою так низько,
так довго пливуть, так повільно,
що дивишся на цю зрушену рухому низку
і думаєш – саме так бути й повинно.

Ходить над Візантією рання осінь.
Вітер поміж шипшиною та горбами.
Діється вересень. Хтось цей високий простір
щільно заповнює подяками та голубами.

Сергій Жадан