Обіцяна замальовка з поїздки на фронт. До війни це був велики | RomPonomarenko
Обіцяна замальовка з поїздки на фронт.
До війни це був великий та заможний населений пункт. Потім до нього підійшла росармія і він на пару місяців перетворився на епіцентр бойових дій. Тепер під н.п. проходить фронт, ЗСУ контролюють селище, а ворог займає позиції відразу поряд. Від центру до противника — хвилин 10 пішки.
Що відразу кидається в око, коли опиняєшся там, так це пустота. Жодної живої душі на вулиці, навіть домашніх тварин, собак чи кішок - і тих нема. Машина швидко рухається повз квартали побитих градами багатоквартирних будинків. Вікна вибиті, цілих нема від слова зовсім. Десь вони забиті фанерою, а десь - кинуті на призволяще і крізь розбиті рами на вулиці звисають штори, коливаючись на вітру. Закриті магазини, розбомблена заправка з автомийкою.
Проте нехай пустота не вводить в оману. Люди тут залишились. На багатьох брамах надписи «Люди» та «Дети», причому зазвичай разом. Що характерно, всі написи російською мовою. В цей момент мені згадалося, що біля Драмтеатру в Маріуполі теж був напис «Дети»…
Залізнична водонапррна вежа типової конструкції. Відразу згадав, що в Другу світову їх часто використовували як спостережні пункти та місця для снайперів та корегувальників. Але тепер часи змінились і вежа стоїть пустою.
Розбомблена школа. Ще нещодавно тут бурлило життя. В деяких класах книжки в шафах, написи на дошках, списки дітей на стінах класів та біля шафок з речами. Чомусь виникли певні асоціації з Припятью. І одночасно, дири в стелі, стінах, вибиті вікна, бите скло, уламки та осколки снарядів з градів на підлозі, підвіконнях, партах та стільцях. Шкільний спортзал з величезною дирою в стіні, поряд з якою в підлозі стирчить снаряд з граду.
Кульмінація настала, коли в тому ж спортзалі я та мій супроводжуючий підійшли до пролому в стіні. Через нього відкрився вид на місцевий стадіон. Нагадаю, що до цього моменту я не бачив жодної живої душі. І уявіть моє здивування, коли з вікна побачили, як на стадіоні кілька дітей катались на велосипедах. «Якийсь сюр», подумав я. «Життя триває», зауважив мій супроводжуючий, поправляючи автомат.
Потім довго думав, чого батьки цих дітей лишилась в місці, де щосекунди можна потрапити не те що під ракетний чи артилерійський, а навіть під мінометний удар?
