десь близко року я періодично читаю в мережах радощі людей, що | night reading
десь близко року я періодично читаю в мережах радощі людей, що дочитали "Амадоку" Софії Андрухович, як важко було її читати, яка вона велика, як застрягли на якомусь розділі. і чесно кажучи у мене виникло питання - що люди взагалі читають, бо вісімсот сторінок це не така й велика книга з моєї точки зору. ну типу ти береш читаеш.
ладно, у першому розділі йдеться про не дуже адекватну працівницю архіву, якій один чоловік приносить декілька валіз із сімейними знімками. вони проводять разом ніч, потім він йде на війну, а жінка починає спілкуватися з його батьком і одного дня дізнається, що у лікарню привезли сильно поранену людину з амнезію. вона вирішує, що це і є той самий чоловік, каже всім, що вона його дружина, заводить сторінку на фейсбуці, привозить його до себе додому і починає показувати ті самі фотографії, розказуючи про "його" родину.
власне вся друга частина - ця розповідь. там про війну, холокост, окупацію, про те, як важко зробити правильний вибір, коли "правильно" взагалі немає, про те, як людям із поламаним дитинством і юністю доводиться якось жити далі. про кохання, яке є єдиним стимулом для виживання і яке потім вбиває. мені сподобалось так сильно, що інколи навіть було страшно. але потім сталась частина три))
тут взагалі треба зробити невеликий дисклеймер, що якби я хотіла почитати нонфікшн про українську літературу я би почитала нонфікшн про українську літературу, але що вже. історія життя Віктора Петрова - письменника Домонтовича, чоловіка Софії Зерової, яка у цьому шлюбі забажала залишити прізвище першого чоловікаб розстріляного у Сандармоху. тут багато про археолочну та ймовірну розвідницьку діяльність Петрова і можливо це гарно б виглядало окремим твором але коли ти половину книги емоційно інвестуєш в одних героїв, переключатись на інших, більш того реальних і відомих, якось не дуже хочется. особливо коли бачиш, що до кінця книги зовсім трошки і ніхто не поспішає розповідати чи згадав той поранений чоловік хоть щось.
про це буду трошки у самом кінці і ця частинка мені найбільше не сподобалась, бо я не повірила жодному слову. меня завжди потрібна чітка і логічна структура, щось хоч трішечки близьке до реальності. але як не намагаюсь, не можу уявити ситуації, коли людина сьогодні повертається з війни - понівечена, втративши пам’ять, а її звуть на ток-шоу і сумніваються у її вчинках.
що мені сподобалось так це сам факт появи цієї книжки - це ще одна розповідь про цю війну. так, про це потрібно постійно говорити. мені сподобались розповіді про Амадоку - найбільше озеро, по якому ходили кораблі і яке колись можливо існувало на межі Волині і Поділля. принамні воно є на картах Геродота - озеро Амадока мало бути десь тут, але більше його немає
я твоє озеро Амадока, найбільше в Європі озеро, яке простягається на сотні километрів серед міст і сіл, полів і лісів, серед хмар і небесних тіл, води його хлюпочуться ритмічно до берега, дедалі швидше і швидше, чуєш солодкі води розгойдуються хлюп-хлюп-хлюп, ти знайдеш мене тільки на давніх мапах, але я залишуся в тобі назавжди.
