загалом було очевидно, що наступною книжкою стане 'Музей покин | night reading

загалом було очевидно, що наступною книжкою стане "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, яку я не раз згадувала під час "Амадоки" і чомусь вирішила, що зараз у мене буде достаньо сил на те щоб перечитати.

минулий раз був у серпні дві тисячі чотирнадцятого року і все, що я пам’ятаю - це мова (трохи незвчина для людини, яка тільки що прочитала три книги Жадана поспіль) і неймовірна інтенсивність історії. я обожнюю довгі книги, де переплітаються історії декількох поколінь, бо іноді минуле - це все, що ми маємо і навчитись жити з ним - одна з найважливіших речей. а в "Музеї" було це все та ще й в знайомих декораціях.

перше, що неприємно вразило мене зараз (і я не думала, що колись це скажу) - це дуже мізогінна книжка. буквально на кожній сторінці головна героїня протиставляє себе іншим жінкам (не дуже приємні епітети detected), бо вона одна талановита і розумна, а інші якось так.

минуле і тут мені подобається більше за сучасне, але річ у тому, що тут сучасному (до весні дві тисячі четвертого року) я вірю. і читати це дуже сумно.

усе інше - мова, історія - залишились саме такими, як я їх і пам’ятала, лише з однією різницею - не думаю, що буду радити цю книжку так щиро, як робила всі ці вісім років.