Про життєві етапи, маленькі смерті та зміну орієнтирів. Минул | Українка про українське

Про життєві етапи, маленькі смерті та зміну орієнтирів.

Минулого року я прочитала книгу психологині Клариси Пінколи Естес – «Жінки, що біжать з вовками». Книга в шикарному українському перекладі Наталії Валевської змусила замислитися над багатьма речами (не перетворюватиму допис на рецензію, просто повірте мені на слово, або самі прочитайте).

Чому я згадала про неї зараз? Днями випадково натрапила на блокнот з виписаними цитатами звідти, і одна з них особливо відгукнулася:

«Зробити descansos означає озирнутися на своє життя і відзначити, де в ньому сталися маленькі смерті та великі смерті».

Тут варто трохи пояснити.

Слово descansos з іспанської дослівно означає "перерви". По факту ж – це такі символи смерті.

В іспаномовних країнах або регіонах можна побачити білі хрестики, які малюють крейдою на узбіччях доріг або на камінні. Поруч можуть лежати квіти або бути написані імена. Побачивши ці хрестики, подорожні розуміють – це місця вічного спочинку, descansos. Можливо, тут колись сталася бійка, аварія, хтось помер від теплового удару тощо.

Варто розуміти – ці місця не страшні. В Мексиці, наприклад, ставлення до смерті взагалі трохи інакше. Дивакувате, як для нас, українців, – але цікаве (згадайте їхнє популярне свято – День мертвих).

Чому психологиня взагалі згадала про ці descansos? Як виявилось, вона активно використовує цей метод в своїй практиці – в переносному значенні, звісно. Робить цілі життєві карти таких descansos своїм пацієнтам, щоб ті змогли зрозуміти, де пережили цю смерть, і відпустити себе колишніх.

Ключове тут - зрозуміти та відпустити.

Як пише авторка в книзі «…ще до двадцятилітнього віку жінка вмирає тисячу разів».

Отже, смерті протягом життя неминучі?

Що, як розділити все своє життя на етапи: тут я школярка, тут студентка, тут вперше закохалася, тут отримала першу зарплату… Впевнена, таких етапів у кожного з нас чимало. Ми навіть не помічаємо, як перероджуємось: стаємо батьками, прабатьками, емігруємо, робимо боляче ще донедавна коханій людині та руйнуємо стосунки/родину і по факту – себе колишнього чи колишню.

Ми не любимо дивитися на свої старі фото, бо ці постаті нам чужі.

«Як я могла так вдягатися?»
«Як могла дружити з цими людьми?»
«Чим я думала, коли зустрічалася з ним?»

Ми засуджуємо себе за відсутність досвіду, не розуміючи, що досвід – питання часу.

Не любимо себе за помилки, не розуміючи, що без тих помилок не було б нас теперішніх.

Ми тисячу разів переродилися та померли, на нашому життєвому шляху повно таких descansos – білих хрестів на дорозі. Ми радіємо, коли розуміємо, що змінилися. І нам соромно, коли хтось нагадую нам тих, колишніх нас.

Умовно кажучи, ми давно їх поховали – нам ріжуть очі ці люди з дивними зачісками та дурними переконаннями.
Хоча, повторюся: не було б цих смертей і перероджень – не було б нас.

«Де хрести? Де ті місця, які годиться пам’ятати і благославляти?» – пише авторка в своїй книзі.

«Пам’ятати і благославляти».

Не соромитися, а визнавати. Бути чесною з іншими, а передусім – з собою.

Знаєте, який один із найбільших моїх descansos (серед тисячі інших)? Я колись вважала україномовних людей селюками.
От, я це написала, а значить – визнала. Звісно, я не казала це нікому в обличчя, але цей стереотип жив зі мною довго. Хоч я сама родом із невеликого смт, але я часто зауважувала, що це не село. Та й україномовних людей там треба було «днем с огнем», як то кажуть, шукати.

Отже, сформувався стереотип. Я чомусь собі придумала, що я, російськомовна, вища за тих, хто не може нарешті нормально вивчити російську (без суржику та без переходу нишком на українську, коли телефонують батьки).

Дивно і страшно водночас це усвідомлювати. Усвідомлювати мені, теперішній.

Чи соромно мені за це? Так. Чи померла вже та людина в мені, яка так вважала? Давно.

І якщо колись вам захочеться знайти ще якийсь мій гріх – ви легко його знайдете. Я тут нікого не вчу жити, але наразі розумію: з кожним роком мені все легше жити тільки від того, що я стаю чесніша з собою. Що я, не боючись власних смертей, розставила ті descansos на своїй карті життя.


#я_так_бачу