Побудь залишеною дитиною, забутим другом, тим, чий сміх ніхто | Кит не спить

Побудь залишеною дитиною, забутим другом, тим, чий сміх ніхто не носить у ямочці між ключицями.
Побудь кілька днів місцевим у місті, де ніхто не покличе тебе на ім'я, не впізнає, не покличе дивитись, як сонце цілує лінію горизонту.

Не обіцяю, що відчуєш свободу.
Бажаю, щоб відчув себе собою.

Собою, який сумує, і сум окреслює межі тіла й навіть трішки виходить за. Носиш його на собі, наче рюкзак, час від часу заглядаєш всередину, щоб побачити, що там є, точніше — чого немає вже.

Собою, який говорить з містом, деревами і птахами. Який читає знаки в написах на стінах, вихоплених краєм вуха розмовах. Залишає знаки такі і сам: записку, складену у корі, дочитану книжку, мушлі, привезені з портового міста, а тепер розсипані по асфальту.

Собою, який береже зв’язок, що тягнеться тонкою лінією (золото і смарагд!) до тих, хто зараз не поруч. Який вміє в лють, і вміє – в ніжність. В якого стільки сили. В якого, здається, вже не лишилось сил.

Собою, таким красивим, коли розплющуєш очі, зустрічаєшся поглядом з новим днем.