Кит не спить

2022-08-21 11:22:20 Прокинешся хвилею
Відчуватимеш, як сила народжується зсередини, підіймається з глибини, як в собі тримаєш скарби землі і неба. Будеш частиною моря. Будеш сама собі хвилею. Пам'ятатимеш, як колись впала у це море водоспадом, рікою, дощовою краплею.
Знатимеш, що скоро дістанешся берега, розіб’єшся піною, прокинешся кимось ще.

Прокинешся гірським піком
Явним, гострим, безкомпромісним. Відчуватимеш свої межі, усе каміння, яке в тобі: майже нерухоме, важке. Знатимеш, що все воно – не даремне, що було необхідним, бо без нього – яким би ти зараз був? Ким би став?

Прокинешся ранковим туманом
Нічого не обіцяючим, легким, дозволяючим собі бути яким завгодно. Знати – ще нічого достеменно не вирішено, а отже – можливо все. По справжньому все можливе.

Прокинешся вечірнім туманом
Густим, яблуневим, м’яко вбиратимеш світло з усіх усюд. Будеш зацікавленим слухачем, вже закоханим, та ще не знаючим, в кого саме.

Прокинешся лисицею з дев'ятьма хвостами
Один хвіст обміняєш на чисту джерельну воду, другий – віддаш як викуп за те, щоб цілим залишили твій улюблений ліс, третій – загубиш, коли тікатимеш з пастки, четвертий – подаруєш малому хлопцю, який заблукав і тремтить від холоду, п’ятий – віддаш за так дівчині з очима лисиці. Вирішиш, що поки з тебе досить, підеш спати.

Це рідкість, та може статися так – прокинешся собою. Дивуватимешся, дива матимеш цілий день. Відкрити / Коментувати

2022-08-04 09:49:44 Побудь залишеною дитиною, забутим другом, тим, чий сміх ніхто не носить у ямочці між ключицями.
Побудь кілька днів місцевим у місті, де ніхто не покличе тебе на ім'я, не впізнає, не покличе дивитись, як сонце цілує лінію горизонту.

Не обіцяю, що відчуєш свободу.
Бажаю, щоб відчув себе собою.

Собою, який сумує, і сум окреслює межі тіла й навіть трішки виходить за. Носиш його на собі, наче рюкзак, час від часу заглядаєш всередину, щоб побачити, що там є, точніше — чого немає вже.

Собою, який говорить з містом, деревами і птахами. Який читає знаки в написах на стінах, вихоплених краєм вуха розмовах. Залишає знаки такі і сам: записку, складену у корі, дочитану книжку, мушлі, привезені з портового міста, а тепер розсипані по асфальту.

Собою, який береже зв’язок, що тягнеться тонкою лінією (золото і смарагд!) до тих, хто зараз не поруч. Який вміє в лють, і вміє – в ніжність. В якого стільки сили. В якого, здається, вже не лишилось сил.

Собою, таким красивим, коли розплющуєш очі, зустрічаєшся поглядом з новим днем. Відкрити / Коментувати

2022-07-22 13:15:43 Що вона говорить між другою ночі і третім сном, що ніяк не йде:

“Допоки я стою тут, а сонце ще не зійшло.
Допоки я бережу пам’ять, що небо оксамитове (ракетами не розрізане), трава – шовкова (не вкрита попелом).
Я маю сміливість тебе просити.

Я прошу – зціли мене, що значить – зроби мене знову цілою. Полагодь мене-розбиту, мене-зневірену, мене-втомлену. Склади мене наново, перезбери мене. Витягни з мене страх, як витягають нерв.

Я прошу – налаштуй мене, як налаштовують арфу чи контрабас, що значить — я хочу повернути собі свій голос, звук, своє чуття простору, що довкола. Я готова.

Я прошу – вклади в мене радість, як ти вклав кісточку в абрикос: щоб зі мною росла, тримала міць, додавала сил.
Сил загалом прошу стільки, щоб допомагати триматись небу, навіть якби воно надумало падати нижче ще.
Погляд мій зверни на дива, всю мене оберни – на чуття і слух.
Навчи мене знаходити третій шлях, там, де треба вибрати один з двох, і нехай я зможу його пройти.

Всіх, хто поруч – вислухай також.
Полюби без меж”. Відкрити / Коментувати

2022-07-17 16:46:12 Синьохвостий пташе, якого мені не вдалось спіймати.
Цей лист народжується серед ночі, бо ніч — це не “коли”, а “де”.
Цей лист я пишу тобі з часу, який тут тримається на одному лиш ґудзику місяця (й то, він щораз тоншає).

Вдих
В саду вперше за десять років виросли абрикоси, незнайома жінка попросила назвати руде кошеня – назвали Марсом, небо о п’ятій ранку пахне скошеною травою і попелом. Крізь попіл ростуть фіолетові й рожеві мальви.

Видих
Коли стає нестерпно, я тримаюсь за твоє ім’я, як за руку.

Вдих
Я виростаю в когось відважнішого й злішого. Раніше я думала, що поки росту – зі мною росте і страх. Тепер я знаю, що так і є, але: страх завжди менше того, хто його побачив.
Життя завжди більше тих, хто його живе.

Видих
До темряви можуть звикнути тільки очі, нічого більше. І це на краще: як тільки починаєш бачити в темноті, не пропустиш жоден спалах світла.

Вдих
глибокий, від неба до землі, від верхівки голови й до твого коріння. Сяючий, наскрізний: хвиля, яка приводить до тями, відчувається усім тілом, нагадує, хто ти є.

Видих
наповнений, від землі до неба, яскравий: спалах болю й ніжності, оберемок вдячності, наче мальв.

Вдих
Я люблю тебе
Я люблю тебе
Я люблю тебе

Видихай Відкрити / Коментувати

2022-07-03 11:24:37 Я знав, що робити, коли земля під моїми ногами була суха й вкривалась тріщинами — я носив воду з колодязя, домовлявся з хмарами, щоб вони обертались на дощові.
Я знав, що робити, коли треба було дістатись іншого берега через море. В мене на поготові був човен. Я міг покластися на нього, на лінії карт, на чуття вітру. Море бувало різним, та завжди — морем. Я був готовим до всього.

А тепер, коли піді мною — не земля, не море — я мушу згадувати заново, хто я. На ходу розуміти, де я, і що робити.

Про цей міст я читав хіба що в книжках, він носив там різні назви, та завжди був саме цим — єдиним шляхом, коли внизу безодня, позаду — звичне, що вже руйнується, попереду — те, що іще не сталось.

Підеш назад — не застанеш нічого з того, що тримав у пам’яті. Залишишся на місці — дивитимешся, як повз тебе проходять всі, кого колись любив, допоки не втратиш їх з поля зору. Залишається тільки йти, але ніхто не знає, скільки саме, і що чекає там, де міст впирається у нову реальність.

Я не з тих, хто любить правила. Більшість з них доволі безглузді. Та тут є деякі, за які я тримаюсь, як за руку дорослого у дитинстві: “Не можна закривати очі і втрачати віру”, “Немає сенсу удавати, що ти вже вдома, й облаштовувати життя посеред моста так, наче ти вже на стійкій землі”, “Немає часу, недоречного для любові”.

Міст під нами хитається, кого не спитаєш — ніхто не знає його довжину, не пам’ятають, щоб він взагалі тут був.

Та на світанку небо стає солодким і золотим. Сонця на горизонті не видно (як не видно і лінії горизонту). Але в кожного, хто ступає поруч — тягнеться лінія до неба від сонячного сплетіння.
Чесний обмін, красивий, як на порожній вулиці в липні — раптовий вальс.
Світ світив, а тепер світить сам — кожен з нас. Відкрити / Коментувати

2022-06-17 19:52:28 Колись мені було п’ять.
Я сидів на гілці молодого горіха, уявляв себе дорослим (рівно — всесильним), не боявся ран, синців і подряпин — боявся заблукати в часі, і що мама переживатиме, якщо я скажу, що хочу жити на Марсі, а вона не захоче переїжджати.

Колись я не знав, що робити, як виросту. Я вагався між тим, щоб скупатись у кожному морі на світі, та щоб бути рибалкою на власному маленькому озері з власноруч вирізаним човном.
Я не знав, що можна бути одночасно самому — човном і морем.

Я думав — помічаючи лиш хороше, я зменшу концентрацію того, що не; не рахуватимусь зі злом — і воно мене омине. А тепер, коли я знаю, що це не так, коли побачив стільки лиха, я хочу записати й це іще: світ живий. Він із нами дихає. Він в прямому сенсі вміщає все, він не має меж.

Якщо ти прокинувся від ранкового сонця, одного разу можеш прокинутись від пожеж.
Це не причина-наслідок, не покарання, і точно не спосіб плати.
Світ великий, відображаючись в нас — дізнається свою ціну, розуміє, чого він вартий.
Я спершу збирався обуритись. Я кричав на вулиці, що так не повинно бути. Не можна одночасно щоранку втрачати частину серця, і щовечора — відрощувати нове, бо в твоє не здатне вміститись стільки краси й любові.
А тепер — звикаю потрохи.

Наново
вчуся
дихати. Відкрити / Коментувати

2022-05-24 11:01:44 Коли ти прокинешся й перед тим, як відкриєш очі:

Згадай, будь ласка, своє ім’я. Ім’я, яке належить тобі так само як ти йому. Яке може й не вимовити звичним набором звуків, яке вимовляється зовсім інакше. Ти знаєш його, якщо вмієш переміщатися снами, ти чув його, якщо вмієш слухати не тільки вухами.

Згадай, хто ти, і що ти обрав робити. Згадай, як ти виглядаєш, особливо не прив’язуючись до знань про тіло. Згадай, як напружуються твої руки, коли ти тримаєшся за виступ скелі, натягуєш парус, обіймаєш тих, кого любиш. Як твоє серце виростає за межі неба. Як рухаються легені при диханні, і що цей рух присутній у кожній дії.

Зараз час такий — тимчасово часу немає. Минулого ще не сталось. Майбутнє ще не визначилось з собою. Теперішнє тонке, просвічується на світлі в особливо вразливих місцях. Воно практично не вміщає пам’яті, бо потребує простору для іншого.

Тому кожен день ти прокидаєшся таким, яким сам себе пам’ятаєш. Всі досягнення дня вчорашнього — значать не більше відблиску далекої зірки; просто спогад, до ладу казкам і міфам.
Що зробиш сьогодні — те твоє. Якою збереш реальність — таку форму вона прийме (а те, скільки вона триматиметься, залежить вже від твоєї сили).

В час, коли часу немає — кожна дія може розтягнутись на вічність. Кожна дія може тривати не більше миті. Тому я і прошу, перед тим, як розплющиш очі — зібратись самому, зібрати довкола світ зі світла й ніжності. Назвати по іменам те, що береш з собою.

Згадати, що можна любити ще більше.

_____
(переклад в коментарях) Відкрити / Коментувати

2022-05-11 14:15:01 Не хотіла вирощувати гнів, хотіла — сад.
Щоб виноград і вишня, троянди кольору моря (блакитні всередині, а на кінчиках пелюсток — золоті цятки, як відблиски сонця). Розпізнавати птахів по співу, знати, коли час збирати, коли сіяти, дізнаватись про майбутній дощ за ледь вловимими знаками, по звуку вітру впізнавати, з якої сторони світу він прибув.

Не хотіла носити ненависть, хотіла — сукні.
Одягати на голе тіло, йти до озера, заходити по коліна в воду, бачити дрібних риб, бачити, як вода собі забирає сни, як натомість віддає відчуття полегкості, сяючої ніжності. Повертатись до звичних справ, не втрачаючи цей стан.

Не хотіла тікати від голосних звуків, хотіла — цілуватись під травневою грозою.
Танцювати біля весняного вогнища, зробити амулет з квітки папороті, з місячного світла — вирізьбити скульптуру, подарувати першому, хто її помітить.

Хотіла не боятись, не допускати, щоб страх заміняв радість в структурі тіла, знеструмлював, відбираючи здатність рухатись, або думати.
Хотіла впізнавати своїх з першого погляду, по цьому відгуку, який вмикається всередині: радість впізнавання, щастя зустрічі, захват від спільного, спроба зрозуміти окреме: “я ще не знаю, скільки всього ти пережив, але обіцяю ставитись до твого досвіду із повагою, бо все це зробило тебе тобою”.
Хотіла дізнатись, на що здатна, чого вартую, коли спроба залишиться тільки одна, і невід’ємне право помилятись виявиться тимчасово недоступним.

Не такою ціною хотіла б, щоб це збулось. Але, конкретно зараз — так.
Якщо чекаєш знаку — цей текст зійде за знак.
Якщо чекаєш світла — його довкола мало. У тобі — вдосталь.

Я знаю, що ти знаєш, що робити.
Світи і


_
(переклад — в коментарях) Відкрити / Коментувати

2022-05-06 17:57:32 Мы начинали вместе — я и время, — говорит река, — только я придумала себе каменистые берега. Придумала, что никогда не закончусь — лучше стану чем-то еще, чем-то большим: морем, а может быть водопадом.
Придумала, что буду отражать явное, на глубине беречь важное, всей собой — мерцать и течь. Поить землю, для нее петь, не прекращать быть.

Время не стало придумывать нового — решило повторять за мной. Только течь не вдоль, а сквозь, важное не прятать на глубину — обнажать, выводя на свет; не быть домом ни для кого, следить, чтоб все было всегда в движении, против воли живого — преображать его. Уносить дорогое, даже когда никто такого и не просил.

Я сперва разозлилась так — сил нет! Зашумела, вышла из берегов...

Время сказало — все хорошо, хорошо. Я просто пройдусь рядом, а ты — смотри.

Время шло, я вернулась в свои берега. Время шло — и ко мне приходили люди, приходили звери, приходили духи (порой их было не различить). Я вливалась в море, летела с гор водопадом, растила рыб, песок превращала в жемчуг.
Со мной говорили на птичьем, облачном, человечьем. Я отвечала, отображая, скрытое обычному взгляду. Одни не верили, другие — бросались с объятьями, поили винами, делились снами.

Время баюкало:
— что ты себе придумала, мы суть того же. Ты всегда течешь вперед, но и я не теку вспять, ты сияешь — я даю возможность тебе сиять.
Пока я есть — меня достаточно, я обещаю быть всегда, что б ты не делала.


Время текло во мне.
И я поверила. Відкрити / Коментувати

2022-05-02 17:13:23 Це не дерево абрикос квітне.
Це життя знову перемогло безчасся, перемогло морок, перемогло — не заради весни, не з її іменем на гілках, а просто тому, що це в його природі: рости самому, а не пророщувати страх.

Це не я головою сягаю неба.
Я стою на своїй землі, називаючи на ім'я речі, які довкола. Це не магія, це у суті природних явищ — назвеш хороше, і його побачиш, назвеш зло — злом, і викрите, воно втратить частину сили.
Ось дивись, я кажу, що люблю тебе — і ти стаєш ще більш красива.
Ти кажеш, що цілуєш — і зцілюєш.
А хто мовчить у ці часи — слугує іншому.

Це не відблиски на воді.
Це мої тобі листи. Там ні слова про минуле, і жодного — про майбутнє. Лишився на всіх один час — теперішній. І я дивлюсь, дивуючись, як у нього вміщається все: дерево біля мого дому, над дахом хмари, легкість, з якою я відмовляюсь від обіцянок, ніжність — від п’яток до голови (і трішки вище). Страху більше немає — він вийшов.
Стільки місця з’явилось на сміливість, красу і світло — і силу це захистити.

У твого слова — велика влада.
У твого серця — велика влада.

Є речі, які вже не скасувати, і твоя нова сила — одна із них.

_
(переклад — в коментарях) Відкрити / Коментувати